Der Bleiweiße Firnis-Trichterling (Clitocybe phyllophila, syn. Clitocybe cerussata, Clitocybe pithyophila), auch Laubfreund-Trichterling genannt, ist eine Pilzart aus der Familie der Ritterlingsverwandten (Tricholomataceae).
Der Bleiweiße Firnis-Trichterling bildet mittelgroße bis relativ große Fruchtkörper, die auch recht robust ausgebildet sein können. Der Hut wird bis 3–10 Zentimeter breit. Er ist zunächst konvex, später flach mit einer angedeuteten mittigen Vertiefung, wobei er jedoch nicht trichterig wird. Mitunter bleibt in der Hutmitte ein schwacher Buckel erhalten. Der Hut ist weißlich-fleischfarben und – vor allem jung – silbrig- bis kalkweiß bereift. Die weiße Schicht wirkt wie ein Schimmelbelag, unter dem die cremegraue bis fleischbräunliche Hutgrundfarbe etwas durchschimmert. Der Hutrand ist ungerieft und bleibt lange eingebogen. Die Lamellen sind erst weißlich-gelblich, später cremefarben und mit einem mehr oder weniger ausgeprägten rosalichen Ton. Sie stehen dicht und sind am Stiel breit angewachsen oder leicht herablaufend. Das Sporenpulver ist cremefarben und oft mit rosa Tönen, manchmal auch heller oder weiß. Der Stiel wird 3–8 cm lang und 5–12 mm dick. Er ist zylindrisch geformt, aber oft an der Basis leicht zugespitzt. Seine Färbung ist schmutzig weißlich, im Alter aber mehr beige-bräunlich. Seine Oberfläche ist glatt und kahl. An der Basis befindet sich ein dichtes, weißes Myzelgeflecht, das sich auf der obersten Laubschicht befindet. Das Fleisch ist wässrig und weiß, vor allem im Hut aber etwas graubräunlich. Es besitzt einen angenehm aromatisch-süßlichen Geruch und einen milden Geschmack.
Die hyalinen Sporen sind elliptisch und messen 4–5,5 × 2,5–4 µm. Das Verhältnis zwischen Länge und Breite liegt zwischen 1,2 und 1,9. Ihre Oberfläche ist glatt. Sie sind inamyloid und cyanophil. Bei Exsikkaten sind sie meist in tetraederförmigen verbunden. Die Basidien sind keulig geformt und messen 18–25 × 4,5–5,5 µm. An ihnen befinden sich je vier Sporen. Die Basidien weisen an der Basis eine Schnalle auf. Zystiden sind nicht vorhanden. Die Hutdeckschicht besteht aus irregulär angeordneten, 2–4 µm breiten Hyphen. Diese besitzen meist kurze knotige Auswüchse oder kurze Verzweigungen. Die nur wenig vorhandenen Septen weisen Schnallen auf. Die Hyphenwände sind schwach gelifiziert.
Der Bleiweiße Firnis-Trichterling kann mit anderen weißen Trichterlingen wie dem Rinnigbereiften Trichterling (C. rivulosa), dem Feld-Trichterling (C. quisquiliarum) oder dem Wachsstieligen Trichterling (C. candicans) verwechselt werden. Diese sind meistens kleiner, besitzen weißes Sporenpulver und eine anders aufgebaute Hutdeckschicht. Sehr ähnlich ist auch der essbare Mehlräsling (Clitopilus prunulus), der einen intensiven Geruch nach Mehl aufweist. Für Verwechslungen kommt auch der giftverdächtige Weiße Büschelrasling (Clitocybe connatum) in Betracht. Er wächst büschelig und besitzt einen Geruch nach Lerchensporn-Blüten; mit Eisen(II)-sulfat färbt sich sein Fleisch violett.[1] Auch ausgeblasste Fruchtkörper des Grünen Anis-Trichterlings sehen ihm bisweilen ähnlich, riechen aber deutlich nach Anis. Der Scharfe Rötelritterling (Lepista ricekii) wurde zunächst als C. phyllophila var. piperata beschrieben. Sein Geschmack ist zunächst mild, dann aber scharf.[2]
Der Bleiweiße Firnis-Trichterling kommt in Laub- und Nadelwäldern vor. Er bevorzugt unter den Rotbuchenwäldern Waldmeister-, Waldgersten- und Hainsimsen-Buchenwälder. Außerdem ist der Pilz in Fichtenforsten und Fichten-Tannen-Wäldern zu finden. In den Waldgesellschaften wächst er in der Streu, vor allem von der Gemeinen Fichte und der Rotbuche. Die besiedelten Böden sind sauer bis basisch und meist mäßig bis deutlich mit Stickstoff angereichert. Die Fruchtkörper werden überwiegend im Herbst von September bis November gebildet, seltener auch später oder schon im Sommer. Sie erscheinen meist in Gruppen oder Reihen, selten einzeln.
Der Bleiweiße Firnis-Trichterling ist austrosubtropisch verbreitet, wo er submeridional bis boral anzutreffen ist. So ist er in Südamerika (Brasilien) und Europa anzutreffen. Anderen Angaben zufolge ist die Art ein Kosmopolit, abgesehen von der Antarktis.[3] In Europa reicht das Gebiet vom Mittelmeer bis in die hochboreale Zone des norwegischen Lapplands sowie ostwärts bis nach Weißrussland. In Deutschland ist die Art verbreitet. In Norddeutschland und im Bayerischen Wald kommt sie etwas zerstreuter vor.
Einige Autoren trennen C. cerrusata und C. pithophila durch die Farbe des Sporenpulvers. Demnach haben diese weißen und der Bleiweiße Firnis-Trichterling rosalich-cremefarbenen Sporenstaub. Diese Ansicht wird jedoch nicht von allen Autoren geteilt.[4] Die Farbe soll von äußeren Faktoren wie zum Beispiel der Temperatur abhängen.[1] Andere Erklärungsansätze liegen in einer Fehlinterpretation durch ungenügende Mengen an Sporenpulver.
Innerhalb der Art wird eine var. tenuis unterschieden. Sie ist dünnfleischiger und besitzt einen dünneren Stiel.[5]
Auch wenn der Pilz lange im Verdacht stand, das Muskarin-Syndrom auszulösen, enthält er – im Gegensatz zum ähnlichen und verwandten Feld-Trichterling – kein Muskarin und ist ungiftig.[6] Aufgrund der hohen Verwechslungsgefahr und unklaren Abgrenzung zu verwandten Arten ist er jedoch unbedingt zu meiden.
Der Bleiweiße Firnis-Trichterling (Clitocybe phyllophila, syn. Clitocybe cerussata, Clitocybe pithyophila), auch Laubfreund-Trichterling genannt, ist eine Pilzart aus der Familie der Ritterlingsverwandten (Tricholomataceae).
Lehelehtrik (Clitocybe phyllophila) on kandseente hulka kuuluv seeneliik.
Seent on leitud ka Eestist.[1]
Seen on mürgine.[1]
Lehelehtrik (Clitocybe phyllophila) on kandseente hulka kuuluv seeneliik.
Seent on leitud ka Eestist.
Seen on mürgine.
Kangasmalikka (Clitocybe phyllophila var. tenuis) on kupera tai laakealakkinen suppilomainen valkohärmäinen tai lihanpunertava malikkalaji. Sen jalka on lakin värinen tai vaaleanruskea. Malto on valkeaa tai ruskeaa. Sienen heltat ovat valkoiset tai lihanpunaiset. Sieni ei ole ruokasieni. Se kasvaa lehti- ja havumetsissä melko yleisenä.[2]
Valkomalikka (Clitocybe phyllophila var. phyllophila) on ilmeisesti saman lajin isokokoisempi muunnos, jolla on ominainen mansikkamainen tuoksu. Valkomalikkaa pidetään lievästi myrkyllisenä. Se on yleisenpuoleinen lehtometsien sieni.[3][4]
Kangasmalikka (Clitocybe phyllophila var. tenuis) on kupera tai laakealakkinen suppilomainen valkohärmäinen tai lihanpunertava malikkalaji. Sen jalka on lakin värinen tai vaaleanruskea. Malto on valkeaa tai ruskeaa. Sienen heltat ovat valkoiset tai lihanpunaiset. Sieni ei ole ruokasieni. Se kasvaa lehti- ja havumetsissä melko yleisenä.
Valkomalikka (Clitocybe phyllophila var. phyllophila) on ilmeisesti saman lajin isokokoisempi muunnos, jolla on ominainen mansikkamainen tuoksu. Valkomalikkaa pidetään lievästi myrkyllisenä. Se on yleisenpuoleinen lehtometsien sieni.
Clitocybe phyllophila (Pers.) P. Kumm., Führer Pilzk. (Zwickau): 122 (1871).
Convesso-umbonato in gioventù, poi spianato ed irregolarmente imbutiforme. 4 – 8 cm, eccezionalmente può arrivare a 10 cm di diametro. Cuticola bianca-bianco sporco, tendente a screpolarsi con l'età. Margine ondulato, poco carnoso.
Sono adnate, fitte e sottili, leggermente decorrenti sul gambo biancastre leggermente rosate con l'età.
4-7 x 0,5-1,5 cm, cilindrico, spesso ricurvo, fibroso, biancastro poi rosato, striato longitudinalmente. Non possiede né anello, né volva ed è difficilmente staccabile dal cappello.
Chiara, immutabile.
Cresce su fogliame sia di latifoglie che di conifere, estate - autunno.
Velenoso, come la maggior parte delle Clitocybe bianche di piccole dimensioni.
Contiene una quantità non trascurabile di muscarina, un alcaloide e pertanto può provocare l'omonima sindrome.
Elevata la sua pericolosità in quanto facilmente confondibile con le specie qui di seguito riportate.
Vaškinė tauriabudė – (lot. Clitocybe phyllophila) – tai baltikinių šeimos labai nuodingas grybas.
Sinonimai: Clitocybe cerussata.
Apsinuodijimo pavojus: šiame grybe yra laibai didelis kiekis muskarino. Apsinuodijimo požymiai išryškėja po 1 – 2 valandų ir pasireiškia vyzdžių susitraukimu, prakaitavimu, seilėtekiu ir ašarojimu, stipriais pilvo skausmais, vėmimu, regos sutrikimais, padažnėjusiu pulsu ir dusuliu. Paprastai šis apsinuodijimas palyginti nėra pavojingas, sunkesniais atvejais kaip priešnuodis naudojamas atropinas.
Kepurėlė 4 -8 cm skersmens, jaunų vaisiakūnių ji būna iškili, senų paplokščia, kartais viduryje net truputį įdubusi. Kepurėlės kraštai banguoti. Luobelė balta, jaunų vaisiakūnių padengta miltų pavidalo dulkelėmis (vaškine apnaša). Kotas 4 – 8 cm ilgio, laibas, cilindriškas lygus, ties pagrindu šiek tiek storėjantis, apžėlęs baltais mažyčiais švelniais pūkeliais. Lakšteliai balti tankūs, nelabai platūs, nuaugintiniai. Trama balta, jai būdingas suplėkusių miltų kvapas ir skonis. Sporos baltos spalvos.
Spalvos ir formos kaita: kepurėlės spalva įvairuoja nuo baltos iki gelsvos. Lakšteliai taip pat gali būti balti arba gelsvi. Kotas prie pagrindo kartais būna šiek tiek suplotas, apžėlęs švelniais pūkeliais.
Vaškinė tauriabudė auga daugiausiai mažomis grupėmis lapuočių ir spygliuočių miškuose.
Panašios rūšys: Jį galima supainioti su balsvąja tauriabude ( Clitocybe dealbata), kuri yra visiškai balta ir pavojingai nuodinga, ir balsvąja kupstabude ( Lyophillum connatum), kuri yra valgoma, tačiau jos poveikis nėra žinomas.
Vaškinė tauriabudė – (lot. Clitocybe phyllophila) – tai baltikinių šeimos labai nuodingas grybas.
Sinonimai: Clitocybe cerussata.
Apsinuodijimo pavojus: šiame grybe yra laibai didelis kiekis muskarino. Apsinuodijimo požymiai išryškėja po 1 – 2 valandų ir pasireiškia vyzdžių susitraukimu, prakaitavimu, seilėtekiu ir ašarojimu, stipriais pilvo skausmais, vėmimu, regos sutrikimais, padažnėjusiu pulsu ir dusuliu. Paprastai šis apsinuodijimas palyginti nėra pavojingas, sunkesniais atvejais kaip priešnuodis naudojamas atropinas.
Capel fin a 8 cm, pòch a pupa, bianch, da brinà a giassà con chèiche mace. Lamele scasi adnà, bianche. Gamba àuta fin a 8 cm e larga fin a 1,5 cm, bianca. Carn bianca con odor pitòst farinos.
A chërs ant ij bòsch ëd conìfere o a la bordure.
A venta mai mangé un bolè trovà se un a l'é nen un bon conossidor dij bolè!
Velenos.
Capel fin a 8 cm, pòch a pupa, bianch, da brinà a giassà con chèiche mace. Lamele scasi adnà, bianche. Gamba àuta fin a 8 cm e larga fin a 1,5 cm, bianca. Carn bianca con odor pitòst farinos.
AmbientA chërs ant ij bòsch ëd conìfere o a la bordure.
Comestibilità A venta mai mangé un bolè trovà se un a l'é nen un bon conossidor dij bolè!
Velenos.
Capel fin a 10 cm, piat o un pòch creus, bianch, brinà, marbrà ëd bes con l'età. Lamele adnà o un pòch decorente, bianche. Gamba àuta fin a 10 cm e larga fin a 1,5 cm, bianca, monëtta a parte dal pé. Odor aromàtich.
A chërs sota le latifeuje.
A venta mai mangé un bolè trovà se un a l'é nen un bon conossidor dij bolè!
Velenos.
Clitocybe phyllophila (Pers. : Fr.) Kummer
Capel fin a 10 cm, piat o un pòch creus, bianch, brinà, marbrà ëd bes con l'età. Lamele adnà o un pòch decorente, bianche. Gamba àuta fin a 10 cm e larga fin a 1,5 cm, bianca, monëtta a parte dal pé. Odor aromàtich.
AmbientA chërs sota le latifeuje.
Comestibilità A venta mai mangé un bolè trovà se un a l'é nen un bon conossidor dij bolè!
Velenos.
Lejkówka liściowa (Clitocybe phyllophila (Pers.) P. Kumm.) – gatunek grzybów z rodziny gąskowatych (Tricholomataceae)[1].
Pozycja w klasyfikacji według Index Fungorum: Clitocybe, Tricholomataceae, Agaricales, Agaricomycetidae, Agaricomycetes, Agaricomycotina, Basidiomycota, Fungi[1].
Po raz pierwszy takson ten zdiagnozował w 1801 r. Persoon nadając mu nazwę Agaricus phylophilus. Obecną, uznaną przez Index Fungorum nazwę nadał mu w 1871 r. P. Kumm., przenosząc go do rodzaju Clitocybe[1].
Niektóre synonimy naukowe[2]:
Nazwę polską podał Stanisław Chełchowski w 1898 r. W polskim piśmiennictwie mykologicznym gatunek ten ma też inne nazwy: bedłka liściowa, bedłka naliściowa, bedłka świerkowa, lejkorodek pachnący[3].
Średnicy 3-10 cm, najpierw wypukły, później płaski, na koniec z wgłębieniem, nigdy jednak nie lejkowaty. Brzeg powyginany, długi czas pozostaje podwinięty. Powierzchnia błyszcząca, gładka, biaława lub kremowa. Jest higrofaniczny,podczas wilgotnej pogody zmienia kolor na szarożółty lub białobrązowawy, najciemniejszy przy brzegu. Starsze owocniki posiadają koncentrycznie ułożone bruzdy[4][5].
Gęste, nieco zbiegające, najpierw białe, później brudnobiaławe[6].
Wysokość 3-7 cm, grubość 0,6-1,1 cm, walcowaty, czasami skręcony, sprężysty, u młodych owocników pełny, u starszych pusty lub watowaty. Powierzchnia biała lub brudnoochrowa. Charakterystyczne jest występowanie u podstawy trzonu białych strzępek grzybni[4].
Biały, w stanie wilgotnym wodnistoszarobrązowawy. Zapach aromatyczny, czasami stęchły lub mączny[5].
Biały. Zarodniki, elipsoidalne, gładkie, bezbarwne, o średnicy 4-5 x 3-4 µm[6].
Występuje w Ameryce Północnej i w Europie[7]. W Europie Środkowej gatunek dość częsty[5], w Polsce pospolity[8].
Rośnie na ziemi w lasach iglastych, lasach liściastych i mieszanych, zwłaszcza pod bukami. Pojawia się od sierpnia do października[3].
Saprotrof[3]. Grzyb trujący (zatrucia muskarynowe), zjedzony w większych ilościach powoduje niebezpieczne zatrucia[6].
Jest wiele białawych lejkówek i innych, podobnych gatunków grzybów. Są one trudne do odróżnienia.
Lejkówka liściowa (Clitocybe phyllophila (Pers.) P. Kumm.) – gatunek grzybów z rodziny gąskowatych (Tricholomataceae).
Clitocybe phyllophila (Christian Hendrik Persoon, 1801 ex Paul Kummer, 1871), sin. Clitocybe cerussata (Elias Magnus Fries, 1821 ex Paul Kummer, 1871),[1] este o specie saprofită de ciuperci otrăvitoare, rareori chiar letală, din încrengătura Basidiomycota în familia Tricholomataceae și de genul Clitocybe, fiind denumită în popor pâlnie ceroasă.[2] Ea crește în grupuri cu mai multe exemplare precum în șiruri sau cercuri de vrăjitoare și se poate găsi în România, Basarabia și Bucovina de Nord pe soluri acide până la cele bazice, de obicei îmbogățite în mod semnificativ cu azot, în păduri de foioase sub fagi și cele de conifere preferat sub molizi, pe risipit, dar de asemenea adesea prin vinarițe sau mălaiul cucului. Specia apare, de la câmpie până la munte, din (august) septembrie până în noiembrie (decembrie).[3][4][5]
Buretele de fildeș fals poate fi confundat cu ciupercile asemănător de otrăvitoare Clitocybe candicans,[6] Clitocybe dealbata,[7] Clitocybe odora (comestibil, forma albă, miros puternic de anason),[8] Clitocybe rivulosa[6] și Lyophyllum connatum sin. Clitocybe connata[9] dar, de asemenea, cu comestibila Agrocybe dura,[10]cu delicioasele Clitocybe gibba,[11] Clitopilus prunulus,[12] Calocybe gambosa, Marasmius oreades[13] precum cu ciuperci de genul comestibil Hygrophorus, ca de exemplu Hygrophorus agathosmus,[14] Hygrophorus chrysodon,[15] Hygrophorus eburneus sin. Hygrophorus karstenii,[16] Hygrophorus ligatus,[17] Hygrophorus nemoreus,[18] sau Hygrophorus persoonii sin. Hygrophorus olivaceoalbus.[19]
Semnele de otrăvire sunt aceleași ca și în cazul de otrăvire Inocybe erubescens. Acest burete provoacă sindromul muscarian (sudorian): (Muscarina (muscardina)), găsită în această ciupercă în doze mari, produce intoxicații cu debut rapid, care afectează preponderent sistemul nervos. Simptomele caracteristice sindromului, se manifestă prin vasodilatație (eloxarea pereților vaselor de sânge), bradicardie, hipotensiune, contractarea pupilei, diaree, transpirație abundentă, hipersalivație, grețuri, vărsături, halucinații. Toate aceste semne se manifestă la 1-3 ore de la consum. Evoluția intoxicației este spectaculoasă și gravă pentru cardiaci. Sindromul nu lasă sechele, dar este rareori mortal. Cel mai mare pericol constă în pierderea masivă de lichide și de electroliți. Se intervine în primul rând cu atropină.[20][21]
Ciupercile mici albe sunt aproape întotdeauna periculoase! Începători ar trebui să evite mereu ciupercile albe de astfel de măsură!
Clitocybe phyllophila (Christian Hendrik Persoon, 1801 ex Paul Kummer, 1871), sin. Clitocybe cerussata (Elias Magnus Fries, 1821 ex Paul Kummer, 1871), este o specie saprofită de ciuperci otrăvitoare, rareori chiar letală, din încrengătura Basidiomycota în familia Tricholomataceae și de genul Clitocybe, fiind denumită în popor pâlnie ceroasă. Ea crește în grupuri cu mai multe exemplare precum în șiruri sau cercuri de vrăjitoare și se poate găsi în România, Basarabia și Bucovina de Nord pe soluri acide până la cele bazice, de obicei îmbogățite în mod semnificativ cu azot, în păduri de foioase sub fagi și cele de conifere preferat sub molizi, pe risipit, dar de asemenea adesea prin vinarițe sau mălaiul cucului. Specia apare, de la câmpie până la munte, din (august) septembrie până în noiembrie (decembrie).
Клітоцибе восковий, говорушка вибілена (Clitocybe phyllophila P. Kumm. 1871 = Clitocybe cerussata (Fr.) Gill. 1874[1]) — отруйний гриб з родини трихоломових — Tricholomataceae. Місцева назва — грузлик отруйний.
Розмір шапки 2-8 см у діаметрі, з вигляду вона плоско або увігнуто розпростерта, іноді майже лійкоподібна, з тонким, спочатку закрученим, далі плоским, здебільшого хвилястим, часом піднятим вгору, краєм; матово-біла, із світлішими розводами, згодом сірувато-жовтувато-біла, гола. Пластинки трохи переходять на ніжку, білі, старі — кремові. Спорова маса біла. Спори 4-6 Х 33,5 мкм, яйцеподібні, гладенькі. Ніжка 2,5-6 Х 1,2-6,4 см, циліндрична, іноді донизу звужена, щільна, пружна, білувата, згодом брудно-жовтувата. М'якуш білий, на смак і запах приємний.
Росте по всій Україні у серпні — жовтні, великими групами, у хвойних та листяних лісах.
Отруйний гриб, містить мускарин.
Клітоцибе восковий, говорушка вибілена (Clitocybe phyllophila P. Kumm. 1871 = Clitocybe cerussata (Fr.) Gill. 1874) — отруйний гриб з родини трихоломових — Tricholomataceae. Місцева назва — грузлик отруйний.
Clitocybe phyllophila (Pers.) P.Kumm., 1871
Говору́шка листолюби́вая, воскова́тая, или серова́тая (лат. Clitócybe phyllóphila) — вид грибов, включённый в род Говорушка (Clitocybe) семейства Рядовковые (Tricholomataceae).
Мелких либо средних размеров наземный пластинчатый шляпконожечный гриб без покрывала. Шляпка взрослых грибов 2—9,5 (иногда до 11) см в диаметре, у молодых грибов плоско-выпуклая, затем плоская, с возрастом становится вдавленной и воронковидной, однако край длительное время подвёрнут. Поверхность беловатая или серовато-кремовая, часто с концентрическими более тёмными розовато-буроватыми зонами или пятнами, создающими впечатление «подмороженности» или восковатости, у старых грибов иногда растрескивающихся до чешуек. Пластинки гименофора частые, немного нисходящие на ножку, беловато-кремовые, иногда с буроватым или розоватым оттенком.
Мякоть беловатая, гигрофанная, во влажную погоду водянисто-кремовая, с сильным запахом, описываемым как мучной, травянистый или сладковатый. Вкус пресный до слабого неприятного.
Ножка до 3—7 см в длину, около 0,5—1,5 см в толщину, с ватной мякотью, затем полая, цилиндрическая, продольно-волокнистая, кремовая или беловатая.
Споровый отпечаток розовато-кремового цвета. Споры 4—5×3—3,5 мкм, широкоэллиптической формы, с гладкой поверхностью, цианофильные, при микроскопировании часто расположены группами по четыре. Базидии четырёхспоровые, 19—26×4—6 мкм. Хейлоцистиды отсутствуют. Кутикула шляпки — рыхлый кутис, гифы переплетённые, 2—6 мкм толщиной.
Один из самых ядовитых видов рода, содержащий высокие концентрации мускарина.
Наиболее близкий вид — Clitocybe dealbata (Sowerby) Gillet, 1874 — Говорушка выбеленная [syn. Clitocybe rivulosa (Pers.) P.Kumm., 1871] — отличается меньшими размерами (шляпка 1—7 см в диаметре), обычным произрастанием среди травы на полянах и лугах (хотя в лесах изредка встречается), ацианофильными спорами, при микроскопировании обычно одиночными.
Произрастает обычно довольно большими группами, часто тесными, либо образует ряды или «ведьмины кольца». Произрастает на гниющей листве и хвое в лесах. К определённому типу леса говорушка не приурочена. Широко распространена по Евразии, встречается с сентября до поздней осени.
Говору́шка листолюби́вая, воскова́тая, или серова́тая (лат. Clitócybe phyllóphila) — вид грибов, включённый в род Говорушка (Clitocybe) семейства Рядовковые (Tricholomataceae).