Лілії — багаторічні цибулинні трави. Стебло є безпосереднім продовженням цибулини, вкрите листям — з листками, які локалізуються в нижній частині. Листки — лінійні, лінійно-ланцетовидні, овальні, чергові або розміщені кільцями. Квітки двостатеві, складаються з 6 пелюсток, зібраних у китиці, іноді одиночних. Плід — довгаста коробочка.
Налічується понад 100 видів лілій, розповсюджених переважно в Північній півкулі у Євразії — здебільшого в лісах, подеколи горах, рідше в долинах; окремі ендемічні види зустрічаютья в горах Індії та на Філіппінах.
В Україні у дикорослому стані лише один вид — лілія лісова або саранка (Lilium martagon), росте у листяних і мішаних лісах.
Про цю вишукану і горду квітку складено безліч легенд і міфів. Образ лілії, цінується за витончену красу, широко використовувався в декоративному мистецтві давнини, а також в середньовічній містичній літературі і мистецтві. У Стародавній Греції біла лілія вважалася квіткою богині Гери, що виникли з крапель її молока. Римляни шанували білу лілію як квітка Юнони і символ надії.
В християнстві лілія біла символізує чистоту і цнотливість, тому рослина традиційно зустрічається на мальованих зображеннях поруч з Богородицею і другими непорочними святими. Гілку лілій, починаючи з 3 доби Відродження, — безперечний елемент у сцені Благовіщення. Білу лілію бачимо на полотнах Да Вінчі, Боттічеллі, Росетті, Караваджо, Лоті та інших великих художників. Саме християнство сприяло поширенню цього виду в країнах Європи, оскільки наявність такої лілії було обов'язковим для середньовічних монастирських садів. Через Велику Британію і Нідерланди лілія білосніжна потрапила в країни Америки.
Як відомо, українські живописці добре орієнтувалися в європейських та східних напрямках сакрального і світського мистецтва, деякі з художників навчалися в Італії чи Німеччині. Саме звідти прийшла традиція зображати білу лілію поруч з Богоматір'ю. Проте, мабуть, сама рослина на очі живописців не траплялося, тому на іконах малювали що завгодно, тільки не лілію. Найчастіше це була звичайна гілка з біленькими квіточками.
Лілія здавна відома людині. Так, середземноморський вид лілії білої вирощується як декоративна, лікарська та ефірно-олійна рослина з часів Стародавнього Єгипту й Ассирії, тобто понад 3 тисяч років. З цією ж метою її культивували в Стародавній Греції, Візантії та Римі.
Білу лілію іноді називають лілією лікарською через наявність у пелюстках ефірних олій, які використовуються в гомеопатії, а в обмеженій кількості — в парфумерії. Крім того, цибулини містять слизові речовини, вітаміни і цукор, мають сечогінну, пом'якшувальну і знеболювальну дію.
З XV століття інші європейські види лілії та їх садові форми поступово заповнюють сади і квітники. У першу чергу це досить невибаглива лілія помаранчева і схожа на неї лілія цибулиноносна, а також досить стійка лілія лісова. Зображення цих квіток зустрічається на картинах художників того часу, але значно рідше лілії білої.
У країнах Східної Азії місцеві види лілії високо цінували і культивували з XIII століття або навіть раніше. У цих краях досі використовуються як овочеві та лікарські рослини лілії ланцетолиста, або тигрова, золотиста, Генрі, Брауна, а як декоративні — лілії японська, прекрасна, довжин-ноцветковая і червонувата. Сибіряки збирали цибулини місцевих видів з харчовою і лікарською метою.
Лілії Китаю, Японії й азійської частини Росії почали з'являтися в європейських садах, в першу чергу Англії і Бельгії наприкінці XVIII століття. Протягом ста років сюди завезли до 30 видів. Багато з них (лілія Генрі, тигрова, прекрасна, золотиста, карликова, Уіллмотт) вирощуються й досі або використовуються у гібридизації для отримання найкращих сортів.
Після відкриття Америки європейці познайомилися з цікавими і небаченими раніше ліліями. Ці незвичайні види (лілія леопардова, канадська, прекрасна) потрапляли в сади на своїй батьківщині й вивозилися в Європу, насамперед в Англію, Францію, Німеччину. Деякі з них збереглися дотепер в садовій культурі в незміненому вигляді.
З жалем доводиться констатувати, що привезені лілії, особливо екзотичні та декоративні, виявилися досить примхливими і заражалися вірусами. Тому в 80-ті роки XIX століття інтерес до них помітно вщух. Відкриття та масове поширення в Європі та Америці початку XX століття зовсім нових китайських видів з великими білими квітками — лілії королівської і Сарженти, що вирізнялися стійкістю, відродили інтерес до лілій і дали новий поштовх селекції.
Тривалий час у квітникарстві панували лілія довгоквіткова і тайванська з білими квітками, а також різноманітніші за забарвленням форми лілій прекрасної і золотистої. З початком активної роботи з гібридизації в першій половині XX століття лілії поступово витісняються сортами, що виникли на їх основі.
Квітникарі-любителі і професіонали, які займаються ліліями, у багатьох країнах об'єднуються в спеціалізовані суспільства для обміну інформацією і посадковим матеріалом, а також для реєстрації та складання списків культивованих лілій. Зараз у світі зареєстровано 49 товариств любителів лілій в 13 країнах. Найвідомішим вважається Підкомітет з лілій при Королівському садівничому товаристві (Lily Committee of the Royal Horticultural Society) у Великій Британії, який видає найповніший список зареєстрованих сортів. У СРСР Всесоюзна організація любителів лілій (ВОЛЛ) виникла в 1989 році.
У багатьох країнах світу лілія була і залишається незмінним атрибутом садівничої культури і широко використовується в озелененні. Видові лілії рекомендуються для так званих «диких садочків», які імітують куточки дикої природи.
Лілія королівська (Lilium regale)
Лілія біла (Lilium candidum)
Лілія золотава (Lilium auratum)
Лілія філадельфійська (Lilium philadelphicum)
Лілія піренейська (Lilium pyrenaicum)
Лілія королівська (Lilium regale)
Lilium 'Matrix'
Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985., Том 6.,К., 1981, стор. 175
