When taxonomists classified the Velella velella as a Siphonophore, it was consisdered to be a much smaller species then most which comprise the order. Although these animals are tiny, they were described as having a complex body structure just as any other Siphonophore. The Velella is sometimes mistakenly called a 2 cm "portuguese man-of-war" and has cellophane like floats and erect triangular sails. The invertebrate is described as an upside-down polyp of a hydrozoa which did not settle to the bottom and grow sessile, but instead settled on the surface of the water and grew a float. The Velella is blueish to purple with a flat oval transparent float and an erect sail projecting vertically at an angle to the axis of its body. The projection of the sail is so that the animal can take the best advange of the wind, at any given moment. Older zoological opinions thought the Velella was a colony of specialized individuals like the "man-of -war", and that beneath its disk there was a single large feeding polyp surrounded by many reproductive polyps and a fringe of stinging polyps. More recent studies, however, have classified the Velella velella as a highly modified individual hydroid polyp, and not a colonial hydrozoa. Older zoological opinions classified the Velella velella as a Siphonophore, along with the Portuguese man-of-war and other colonial creatures. In contrast, recent taxonomists have classified the animal as a Chondrophore along with two or three uncommon relatives.
Within the species of Velella, the offspring show polymorphism in the orientation of their sails. A portion of the progeny have sails located from left to right away from the parent, and others have the sail from right to left. Both forms of Velella velella commonly occur. It is hypothesized that the different forms of this marine animal are mixed in the middle of the Pacific Ocean as larva, and that wind and wave patterns during development and growth cause them to move towards the coast. (Each form sending them in opposite directions). Near the end of spring, and early summer they arrive on the shores and are commonly cast up on the beaches of the Northern and Southern Hemispere. The distribution of its dimorphic form also takes place in the Atlantic and the Mediterranean.
(Russell-Hunter 1979, Ricketts,et al 1997)
Other Physical Features: ectothermic ; radial symmetry
This hydroid polyp remains afloat on the suface of the Pacific Ocean for most of its life. It never touches or even comes close to the ocean bottom, and the only stage in its life when it is completely submerged under water is the larval stage. The Velella velella begins its life in the middle of the Pacific Ocean, is brought by the wind to the shores, and is usually cast up on a beach where it dies and disentegrates. The Velella are most common on the high seas, in the warmer regions of the Southern and Northern Hemispheres.
(Russell-Hunter 1979)(Ricketts, et al 1997)
Aquatic Biomes: coastal
The Velella is found floating on the surface of the high seas, and is common in the warm seas.
(Ricketts, et al 1997)
Biogeographic Regions: atlantic ocean (Native ); pacific ocean (Native )
The Velella velella is a carnivorous hydroid polyp, feeding on small prey and fish that can be caught only immediately below the surface of the water. The Velella is limited to surface food because it is not a very big animal and its tentacles do not reach very far. Its mouth is located in the middle of the underside of its body and lacks tentacles.(Russell-Hunter 1979, Nichols 1979)
US Federal List: no special status
CITES: no special status
The Velella is carnivorous but is also the prey of local mollusks. The violet slug, a common predator of the Velella, floats independently as it feeds on Velella. (Ricketts,et al 1997)(Russell-Hunter 1979)
When biologists looked at the Velella velella as a colonial hydrozoan, the colonies were said to be hermaphroditic and the gonophores dioecious. The reproductive polyps were thought to produce medusa, which would break away from the colony and reproduce sexually, giving rise to planula larva. In recent studies, as biologist have examined the Velella as a single hydroid, reproduction still consists of an alternate generation between polyp and medusa stages. The life cycle: polyp-medusa-egg-planula-polyp.(Bayer and Harding 1968)(Ricketts, et al 1997)
Parental Investment: no parental involvement
La barqueta de Sant Pere[1] (Velella Velella) és una espècie de cnidari pertanyent al gènere Velella, d'hidrozous de la família Porpitidae. No és una medusa sino que és més propera als sinòfors, colònia de pòlips especialitzats.
Són animals menuts, d'uns set cm de diàmetre, que floten lliurement menades pels corrents oceànics. Cada individu és una colònia d'hidroides.
Duen una membrana semicircular similar a una vela que neix de la superfície i ajuda que siguin transportades mitjançant el vent.
Els seus tentacles contenen unes cèl.lules urticants anomenades cnidòcits. Les toxines que desprenen són inofensives per l'èsser humà ja que no poden travessar la seva pell. Malgrat això podrien causar alguns problemes en llocs amb presència de mucoses com els ulls o també si entren en contacte amb ferides obertes.
El gènere Velella té dues espècies:
La barqueta de Sant Pere (Velella Velella) és una espècie de cnidari pertanyent al gènere Velella, d'hidrozous de la família Porpitidae. No és una medusa sino que és més propera als sinòfors, colònia de pòlips especialitzats.
Bidevindssejler (Velella) er en slægt af smågopler der lever på overfladen af åbent hav. De eksisterer i det meste af verden. Der er kun en enkelt art i slægten.[1] Det er et polypdyr. De er sjældent mere en 7 centimeter lange. Deres farve er ofte mørkeblå, med et stift sejl på toppen som bruges til fange vinden. Tilsvarende med andre vandmand lever de primært af plankton som de fanger via tentagler, som der hos bidevindsejlere befinder sig lige nede under vanoverfladen. Deres tentaglers gift er dog harmløs over for mennesker, det er dog stadig en god ide at undgå at røre sit ansigt eller øjne efter berørelse, da deres gift kan forsage kløe.
Bidevindssejler forekommer primært i varme og tempererede vande i alle verdens oceaner. De lever på vand/luft-grænsefladen med polypper hængende ned omkring en centimeter under vandet. Bådsejlere kan til tider støde på tusindvis af Bidevindssejlere på vandoverfladen.
Bidevindssejlerens små stive sejl fanger og justerer sig i retningen af vinden, hvor sejlet kan fungere som et bæreplan, således at goplen har tendens til at sejle med vinden, som er den eneste måde den bevæger sig på.[2] Dette leder ofte til tusinder af dem strander på kysterarealer verden over. Der er for eksempel en massestranding om foråret, der opstår langs vestkysten af nordamerika, fra Britisk Columbia ned til Californien, der begynder i nord og bevæger sig sydpå over flere uger. De har også strandet på vestkysten af Ireland.[3]
Bidevindssejler (Velella) er en slægt af smågopler der lever på overfladen af åbent hav. De eksisterer i det meste af verden. Der er kun en enkelt art i slægten. Det er et polypdyr. De er sjældent mere en 7 centimeter lange. Deres farve er ofte mørkeblå, med et stift sejl på toppen som bruges til fange vinden. Tilsvarende med andre vandmand lever de primært af plankton som de fanger via tentagler, som der hos bidevindsejlere befinder sig lige nede under vanoverfladen. Deres tentaglers gift er dog harmløs over for mennesker, det er dog stadig en god ide at undgå at røre sit ansigt eller øjne efter berørelse, da deres gift kan forsage kløe.
Bidevindssejler forekommer primært i varme og tempererede vande i alle verdens oceaner. De lever på vand/luft-grænsefladen med polypper hængende ned omkring en centimeter under vandet. Bådsejlere kan til tider støde på tusindvis af Bidevindssejlere på vandoverfladen.
Bidevindssejlerens små stive sejl fanger og justerer sig i retningen af vinden, hvor sejlet kan fungere som et bæreplan, således at goplen har tendens til at sejle med vinden, som er den eneste måde den bevæger sig på. Dette leder ofte til tusinder af dem strander på kysterarealer verden over. Der er for eksempel en massestranding om foråret, der opstår langs vestkysten af nordamerika, fra Britisk Columbia ned til Californien, der begynder i nord og bevæger sig sydpå over flere uger. De har også strandet på vestkysten af Ireland.
Die Segelqualle (Velella velella, Syn.: V. lata Chamisso & Eysenhardt, 1821) ist ein zu den Hydrozoen gehörendes Nesseltier (Cnidaria). Es ist die einzige bekannte Art der Gattung Velella.
Wegen ihres Baus wird die Qualle im Deutschen auch "Segler vor dem Wind" oder "Sankt-Peters-Schifflein" genannt[1] (Petrus: Schutzheiliger der Fischer).
Die Hydroidpolypen bilden in der Wassersäule schwebende Tierkolonien, die wie kleine Flöße mit Segel aussehen. Das Floß ist abgeflacht, elliptisch bis oval mit einem schräg (längs diagonal) darauf stehenden, annähernd dreieckigen Segel, das schräg wie beim Buchstaben N oder spiegelbildlich dazu über das etwas längliche Floß verläuft. Es ist bis 4 cm lang, 2 cm breit und ca. 1 cm hoch. Das Floß wird von einem Chitingebilde gestützt, das von Mantelgewebe bedeckt ist. Es gibt spiegelbildliche Rechts- und Linksflöße in bislang unbekannten Zahlenverhältnissen. Die Durchmusterung einer größeren Anzahl miteinander gestrandeter Tiere kann eine falsche Vorstellung von der Gesamtverteilung bei der Spezies vermitteln, weil Tiere mit übereinstimmender Segelstellung segelmechanisch an den gleichen Strandabschnitt verdriftet wurden. Das Rechts-Links-Merkmal der Segelstellung bei Velella kann also durchaus razemisch, also in einem Verhältnis von ungefähr 50 : 50, verteilt sein, obwohl eine Stichprobe übereinstimmende Segelstellung erweist. Denn beim passiven Segeln "vor raumem Wind" findet je nach Segelstellung eine Vorsortierung statt: Flöße mit N-Position des Segels, wie auf der Abbildung oben oder auf dem Bild von den gestrandeten Tieren bei dem Exemplar ganz vorne links, werden nach rechts ("nach Steuerbord") verdriftet. – Der Rand ist weich und flexibel. Das Chitingebilde weist konzentrische luftgefüllte Kammern auf, die das Floß in der Schwebe halten. Beim lebenden Tier ist das Floß tiefblau. Das Mantelgewebe ist von einem Netz von endodermen Kanälen durchzogen. Im Zentrum der Unterseite sitzt ein einzelner großer Fresspolyp (der auch "Sipho" genannt wird). Er ist von einem Ring medusenproduzierender Fress-/Geschlechtspolypen (Gastro-Gonozoide) umgeben. Dieser Ring ist wiederum randlich begrenzt durch ein Band von Wehrpolypen (Dactylozooide). Der zentrale Fresspolyp ist breiteiförmig mit einem verlängerten Hypostom; er besitzt keine Tentakel oder Medusenknospen. Die Fress-/Wehrpolypen sind spindelförmig mit einer verdickten Mundregion; auch sie haben keine Tentakel, dafür aber Warzen, auf denen konzentriert Nesselzellen sitzen. Diese Nesselzellen-Flecken sind in der distalen Hälfte konzentriert. Auf der proximale Hälfte dieser Fress-/Geschlechtspolypen wachsen Gruppen von Medusenknospen, ausgehend von kurzen Blastostylen. Die Medusenknospen sind durch symbiontische Bakterien gelboliv gefärbt. Die randlichen Wehrpolypen sind relativ lang, eiförmig im Querschnitt. Die Nesselzellen sind in zwei Bändern konzentriert, die auf den engeren Seiten der Wehrpolypen sitzen. Sie besitzen keinen Mund.
Die Meduse weist vier radiale Kanäle auf und besitzt zwei Paare sich gegenüber stehender perradialer Tentakel, einen kurzen adaxialen Tentakel und einen langen abaxialen Tentakel. Die Spitze der Tentakel weist Konzentrationen von Nesselzellen auf. Zwei perradiale Knospen sind ohne Tentakel. Das Manubrium ist konisch mit einer annähernd quadratischen Basis. Der Mund ist tubenförmig ausgezogen. Die Gonaden sind unregelmäßig perradial und interradial verteilt. Die Exumbrella weist vier Reihen von Nesselzellen auf. Das Cnidom besteht aus rundlichen Stenothelen, makrobasischen Eurytelen und atrichen Haplonemen.
Segelquallen leben weltweit in tropischen und subtropischen Meeren (auch im westlichen Mittelmeer), und zwar an der Wasseroberfläche der Hochsee. Gelegentlich erscheinen sie auch an den Westküsten der Britischen Insel und Irlands.[2] Segelquallen können sich nicht aktiv fortbewegen, sondern werden vom Wind getrieben. Bei Stürmen können sie in großer Zahl an die Küsten gespült werden. Segelquallen ernähren sich wahrscheinlich von kleinen planktonischen Organismen.
Zu den Feinden der Segelqualle gehören unter anderem die zu den Nacktkiemern gehörende pelagische Schnecke Glaucus atlanticus und die Veilchenschnecke (Janthina janthina).
Die Geschlechtspolypen der Segelquallen schnüren ungeschlechtlich männliche und weibliche Medusen ab, die in große Tiefen (bis 1000 Metern) absinken und dort laichen. Die Larven steigen dank eines Öltropfens im Körper wieder zur Wasseroberfläche auf, wo sie sich zu adulten Segelquallen entwickeln. So können gigantische Schwärme entstehen, die im Atlantik schon Längen von 260 Kilometern erreicht haben.
Die Segelqualle (Velella velella, Syn.: V. lata Chamisso & Eysenhardt, 1821) ist ein zu den Hydrozoen gehörendes Nesseltier (Cnidaria). Es ist die einzige bekannte Art der Gattung Velella.
Wegen ihres Baus wird die Qualle im Deutschen auch "Segler vor dem Wind" oder "Sankt-Peters-Schifflein" genannt (Petrus: Schutzheiliger der Fischer).
U Ruzunu (Velella velella) hè una culonia di cnidarii chì faci parta di a famiglia di i purpitidei. A forma hè quidda di un dischettu uvali. U so culori hè turchinu. U diamitru hè 4-7 cm. U rùzunu hà una cresta verticali chì s'assumiglia à una vela. 'Ssa particularità hè à l'urighjinia di u nomu scentificu: "velella". Sottu à a vela verticali, cumposta di a forma medusoida, sò prisenti parechji zoidi chì t'ani varii funzioni: gastruzoidi (incù funzioni nutritivii), dattiluzoidi (incù funzioni difensivi) è gonuzoidi (incù funzioni ripruduttivi). Accadi à spessu chì u ruzunu fussi purtatu da u ventu, par via di a so parti suprana fatta à vela, è ch'eddu venghi à lampà si annantu à i costi è i piaghji. U ruzunu pò tramutà si cusì annantu à parechji cintunari di kilomitri.
U ruzunu si vedi à spessu annantu à u litturali di Corsica. Hè abbundenti à u principiu di l'istatina. In certi loca, a tupunumia lucali ci ramenta a prisenza di u ruzunu. Par asempiu, u tuponimu u Ruzonu (Matina Latina 2003) si rifarisci à a prisenza di u ruzunu è carattarizeghja un locu induva u ruzunu và à lampà si.
Accadi à spessu ch'eddi ci fussini culonii impurtanti di ruzunu in Corsica. Par asempiu, hè successu di maghju 2009, chì una culonia di parechji millioni d'individui fussi ussirvata in u Mar' Tirrenu, accantu à Bastia. A culonia era longa parechji kilomitri è larga parechji cintunari di metri, frà u portu di Toga è quiddu di Macinaghju.
U Ruzunu (Velella velella) hè una culonia di cnidarii chì faci parta di a famiglia di i purpitidei. A forma hè quidda di un dischettu uvali. U so culori hè turchinu. U diamitru hè 4-7 cm. U rùzunu hà una cresta verticali chì s'assumiglia à una vela. 'Ssa particularità hè à l'urighjinia di u nomu scentificu: "velella". Sottu à a vela verticali, cumposta di a forma medusoida, sò prisenti parechji zoidi chì t'ani varii funzioni: gastruzoidi (incù funzioni nutritivii), dattiluzoidi (incù funzioni difensivi) è gonuzoidi (incù funzioni ripruduttivi). Accadi à spessu chì u ruzunu fussi purtatu da u ventu, par via di a so parti suprana fatta à vela, è ch'eddu venghi à lampà si annantu à i costi è i piaghji. U ruzunu pò tramutà si cusì annantu à parechji cintunari di kilomitri.
Velella is a monospecific genus of hydrozoa in the Porpitidae family. Its only known species is Velella velella,[1] a cosmopolitan free-floating hydrozoan that lives on the surface of the open ocean. It is commonly known by the names sea raft, by-the-wind sailor, purple sail, little sail, or simply Velella.[2]
This small cnidarian is part of a specialised ocean surface community that includes the better-known cnidarian siphonophore, the Portuguese man o' war. Specialized predatory gastropod molluscs prey on these cnidarians. Such predators include nudibranchs (sea slugs) in the genus Glaucus[3] and purple snails in the genus Janthina.[4]
Each apparent individual is a hydroid colony, and most are less than about 7 cm long. They are usually deep blue in colour, but their most obvious feature is a small stiff sail that catches the wind and propels them over the surface of the sea. Under certain wind conditions, they may be stranded by the thousand on beaches.
Like other Cnidaria, Velella velella are carnivorous. They catch their prey, generally plankton, by means of tentacles that hang down in the water and bear cnidocysts (also called nematocysts). The toxins in their nematocysts are effective against their prey. While cnidarians all possess nematocysts, in some species the nematocysts and toxins therein are more powerful than other species. V. velella's nematocysts are relatively benign to humans, although each person may respond differently to contact with the nematocyst toxin. It is wise to avoid touching one's face or eyes after handling V. velella, and itching may develop on parts of the skin that have been exposed to V. velella nematocysts.
Velella velella lives in warm and temperate waters in all the world's oceans. They live at the water/air interface, with the float above the water, and polyps hanging down about a centimetre below. Organisms that live partly in and partly out of the water like this are known as neuston.[5] Offshore boaters sometimes encounter thousands of V. velella on the water surface.
The small rigid sail projects into the air and catches the wind. However, Velella sails always align along the direction of the wind where the sail may act as an aerofoil, so that the animals tend to sail downwind at a small angle to the wind.[6] Having no means of locomotion other than its sail, V. velella is at the mercy of prevailing winds for moving around the seas, and are thereby also subject to mass-strandings on beaches throughout the world. For example, most years in the spring, there is a mass stranding that occurs along the West Coast of North America, from British Columbia to California, beginning in the north and moving south over several weeks' time. In some years, so many animals are left at the tide line by receding waves, that the line of dying (and subsequently rotting) animals may be many centimetres deep, along hundreds of kilometres of beaches. Mass strandings have been reported also on the west coast of Ireland,[7] and in Hayle, on the west coast of Cornwall in England.[8]
Like many Hydrozoa, Velella velella has a bipartite life cycle, with a form of alternation of generations. The deep blue, by-the-wind sailors that are recognized by many beach-goers are the polyp phase of the life cycle. Each "individual" with its sail is really a hydroid colony, with many polyps that feed on ocean plankton. These are connected by a canal system that enables the colony to share whatever food is ingested by individual polyps. Each by-the-wind sailor is a colony of all-male or all-female polyps. The colony has several different kinds of polyps, some of which are both feeding and reproductive, called gonozooids, and others protective, called dactylozooids.[9]
The gonozooids each produce numerous tiny jellyfish by an asexual budding process, so that each Velella colony produces thousands of tiny jellyfish (medusae), each about 1 mm high and wide, over several weeks. The tiny medusae are each provided with many zooxanthellae, single-celled endosymbiotic organisms typically also found in corals and some sea anemones, that can utilize sunlight to provide energy to the jellyfish. Curiously, although a healthy captive Velella will release many medusae under the microscope, and are expected to do the same in the sea, the medusae of Velella are rarely captured in the plankton and very little is known about their natural history. The medusae develop to sexual maturity within about three weeks in the laboratory and their free-spawned eggs and sperm develop into a planktonic larva called a conaria, which develops into a new floating Velella hydroid colony.[9]
The Porpitidae is a family of the Hydrozoa erected for two genera of hydroids that live floating free at the surface of the open ocean: Velella and Porpita. The systematic position of these peculiar genera has long been a topic of discussion among taxonomists who work with pelagic Cnidaria. The three genera were put in with athecate hydroids in the mid-to-late 19th century by some, whereas other authors at the time included them in the Siphonophorae. A new order was established for these genera by Totton,[10] in 1954, called the Chondrophora, while at the same time, other authors favored again placing them in the Anthomedusae/Athecatae.[9] Most authors in the past 40 years have accepted interpretation of these animals as unusual floating colonial athecate hydroids, which produce medusae clearly belonging in the Anthomedusae. Although the exact position of the family Porpitidae within the Athecatae/Anthomedusae is not yet clear, the order Chondrophora is no longer used by hydrozoan systematists.
Velella is a monospecific genus of hydrozoa in the Porpitidae family. Its only known species is Velella velella, a cosmopolitan free-floating hydrozoan that lives on the surface of the open ocean. It is commonly known by the names sea raft, by-the-wind sailor, purple sail, little sail, or simply Velella.
This small cnidarian is part of a specialised ocean surface community that includes the better-known cnidarian siphonophore, the Portuguese man o' war. Specialized predatory gastropod molluscs prey on these cnidarians. Such predators include nudibranchs (sea slugs) in the genus Glaucus and purple snails in the genus Janthina.
Each apparent individual is a hydroid colony, and most are less than about 7 cm long. They are usually deep blue in colour, but their most obvious feature is a small stiff sail that catches the wind and propels them over the surface of the sea. Under certain wind conditions, they may be stranded by the thousand on beaches.
Like other Cnidaria, Velella velella are carnivorous. They catch their prey, generally plankton, by means of tentacles that hang down in the water and bear cnidocysts (also called nematocysts). The toxins in their nematocysts are effective against their prey. While cnidarians all possess nematocysts, in some species the nematocysts and toxins therein are more powerful than other species. V. velella's nematocysts are relatively benign to humans, although each person may respond differently to contact with the nematocyst toxin. It is wise to avoid touching one's face or eyes after handling V. velella, and itching may develop on parts of the skin that have been exposed to V. velella nematocysts.
Stranded Velella 
Velella close-up
Velelo estas genro de flosantaj marbestetoj, nome kniduloj de la grupo de meduzoj. Ili vivas ĉe la surfaco de la oceano. Ili havas dorsveletojn per kiuj la ventoj ilin movas. La latina scienca nomo estas Velella, kaj la tipa specio estas Velella velella.
Velella es un género de Hydrozoas de la familia Porpitidae.[1]
También conocida como vela de mar o vela púrpura (Velella velella), es un pequeño hidrozoo de color azul profundo con una particularidad: posee una vela que atrapa el viento y le da propulsión sobre la superficie del mar. Por debajo de su estructura, tiene tentáculos que utiliza para atrapar plancton.
Estos cnidarios pertenecen a un filo que agrupa alrededor de 10.000 especies de animales relativamente simples, que viven exclusivamente en ambientes acuáticos (mayoritariamente marinos). El nombre del filo alude a una característica diagnóstica propia de estos animales, la presencia de unas células urticantes llamadas cnidocitos, presentes en los tentáculos de todos los miembros del filo. Las Velellas se alimentan del zooplancton (organismos suspendidos en el agua, incapaces de moverse en contra de la corriente). Las toxinas existentes en sus cnidocitos son inofensivas para los seres humanos debido a que sus nematocistos no pueden atravesar la piel. Sin embargo, podrían causar algunos problemas si entran en contacto con los ojos o alguna herida.
Al no tener medios de locomoción, están a merced de los vientos para moverse por los mares, y por ello están también sujetos a varamientos masivos en playas de todo el mundo. Casi todos los años, en primavera, hay un varamiento masivo que se produce a lo largo de la costa oeste de América del Norte, desde Columbia Británica hasta California. Habitan en mares templados y tropicales, miden de 8 a 10 centímetros y su vela tiene un formato triangular.
El género Velella tiene dos especies:
Velella es un género de Hydrozoas de la familia Porpitidae.
Purjehtijamaneetti (Velella velella) on polyyppieläimiin (Hydrozoa) kuuluva maailman lämpimien merialueiden ulapoilla kelluva selkärangaton eläin. Ajoittain purjehtijamaneetteja ajautuu suurin määrin hiekkarannoille, muun muassa Länsi-Euroopassa.
Rakenteellisesti purjehtijamaneetit ovat polyyppiyhdyskuntia. Niiden keskeinen näkyvä osa on kuitenkin syvän sininen, kiekkomainen soikea kelluke. Kiekosta nousee sen vinon halkaisijan suuntainen, puoliympyränmuotoinen jäykkä kalvomainen "purje" (velum). Osa yksilöistä on vasen-, osa oikeapurjeisia, joten tuuli kuljettaa niitä ulapalla eri suuntiin. Kellukekiekon halkaisija on enimmillään 10 cm, yleensä jonkin verran vähemmän.
Muiden polttiaiseläinten tapaan purjehtijamaneetit ovat petoja; ne pyytävät kiekosta roikkuvilla lyhyillä pyyntilonkeroillaan planktoneläimiä ja jopa pieniä kaloja. Kiekon alapuolella on keskellä sijaitsevan ravinnonottopolyypin (gastrotsooidi) ympärillä lisääntymiseen erikoistuneita polyyppeja (gonotsooidit). Sukupuolet ovat erilliset.
Purjehtijamaneetti (Velella velella) on polyyppieläimiin (Hydrozoa) kuuluva maailman lämpimien merialueiden ulapoilla kelluva selkärangaton eläin. Ajoittain purjehtijamaneetteja ajautuu suurin määrin hiekkarannoille, muun muassa Länsi-Euroopassa.
Rakenteellisesti purjehtijamaneetit ovat polyyppiyhdyskuntia. Niiden keskeinen näkyvä osa on kuitenkin syvän sininen, kiekkomainen soikea kelluke. Kiekosta nousee sen vinon halkaisijan suuntainen, puoliympyränmuotoinen jäykkä kalvomainen "purje" (velum). Osa yksilöistä on vasen-, osa oikeapurjeisia, joten tuuli kuljettaa niitä ulapalla eri suuntiin. Kellukekiekon halkaisija on enimmillään 10 cm, yleensä jonkin verran vähemmän.
Muiden polttiaiseläinten tapaan purjehtijamaneetit ovat petoja; ne pyytävät kiekosta roikkuvilla lyhyillä pyyntilonkeroillaan planktoneläimiä ja jopa pieniä kaloja. Kiekon alapuolella on keskellä sijaitsevan ravinnonottopolyypin (gastrotsooidi) ympärillä lisääntymiseen erikoistuneita polyyppeja (gonotsooidit). Sukupuolet ovat erilliset.
La vélelle (Velella velella) est une espèce de cnidaires (hydrozoaire) pélagique.
Contrairement aux apparences, il ne s'agit pas d'une méduse. Elle est plus proche des siphonophores, colonie de polypes spécialisés issue d'un seul polype initial, de la classe des hydrozoaires. Elle fait partie du neuston, cette catégorie d'organismes aquatiques liés à la surface, et de ce que le biologiste marin Alister Hardy avait décrit sous le nom de « The Blue Fleet » (« la flotte bleue »)[2], aux côtés de deux autres cnidaires : la porpite (Porpita porpita) et la physalie (Physalia physalis).
Elle se présente sous la forme d'un anneau cartilagineux bleu de forme ovale, de 6 cm de longueur maximale. La partie centrale, translucide, est parcourue par des motifs ovoïdes de taille décroissante, et l'ensemble est surmontée d'une voile triangulaire translucide, perpendiculaire au flotteur avec des motifs sinueux (3 cm de haut maximum)[3].
Le flotteur porte des polypes sur sa face intérieure[3].
Elle ne provoque pas d'urticaire chez l'humain[3].
Velella velella se rencontre sur les latitudes tropicales à subtropicales de tous les océans du globe (y compris en Méditerranée occidentale). On le trouve occasionnellement le long de la côte ouest des Îles Britanniques et de l’Irlande[4]. Ces colonies ne peuvent se mouvoir d'elles-mêmes : c'est le vent qui décide de leur déplacement. Après une tempête, on peut les retrouver échouées par milliers le long des plages, au printemps et au début de l'été[3].
Son nom diffère selon les régions et les pays : barque de la Saint-Jean (région de Biarritz), barque de la Saint-Pierre, méduse voilette, Jack-sail-by-the-wind (anglais), Segelqualle (allemand), velero (espagnol), barchetta di San Pietro (italien), barqueta de San Pere (catalan)[3].
Velella velella échouées sur une plage
Vue du dessus
Vue du dessous
La vélelle (Velella velella) est une espèce de cnidaires (hydrozoaire) pélagique.
Contrairement aux apparences, il ne s'agit pas d'une méduse. Elle est plus proche des siphonophores, colonie de polypes spécialisés issue d'un seul polype initial, de la classe des hydrozoaires. Elle fait partie du neuston, cette catégorie d'organismes aquatiques liés à la surface, et de ce que le biologiste marin Alister Hardy avait décrit sous le nom de « The Blue Fleet » (« la flotte bleue »), aux côtés de deux autres cnidaires : la porpite (Porpita porpita) et la physalie (Physalia physalis).
La Velella velella, detta anche barchetta di San Pietro o di San Giovanni, è una colonia di idrozoi della famiglia Porpitidae. Spesso viene ritrovata in tutti gli oceani, sulle rive o al massimo a 1-2 cm di profondità nell'acqua, con una preferenza per le acque calde o temperate.
Come gli altri cnidari (celenterati), Velella velella è un animale carnivoro. Cattura la sua preda, generalmente plancton, tramite i tentacoli che contengono delle tossine. Queste tossine, pur essendo efficaci contro la preda, sono innocue per gli esseri umani, poiché non riescono a penetrare nella pelle e non causano nessuna reazione alla cute dell'uomo. Ciò detto, è comunque preferibile evitare di toccarsi gli occhi dopo aver preso in mano un Velella velella.
A forma di dischetto ovale, diametro di 4-7 cm, sormontato da una cresta verticale che sembra una vela di un minuscolo scafo, da cui appunto il nome "velella". Al di sotto della vela verticale, composta dalla forma medusoide, sono presenti vari zoidi che svolgono diverse funzioni: gastrozoidi con funzioni nutritizie, dattilozoidi con funzioni difensive e gonozoidi con funzioni riproduttive.
La Velella velella, detta anche barchetta di San Pietro o di San Giovanni, è una colonia di idrozoi della famiglia Porpitidae. Spesso viene ritrovata in tutti gli oceani, sulle rive o al massimo a 1-2 cm di profondità nell'acqua, con una preferenza per le acque calde o temperate.
Come gli altri cnidari (celenterati), Velella velella è un animale carnivoro. Cattura la sua preda, generalmente plancton, tramite i tentacoli che contengono delle tossine. Queste tossine, pur essendo efficaci contro la preda, sono innocue per gli esseri umani, poiché non riescono a penetrare nella pelle e non causano nessuna reazione alla cute dell'uomo. Ciò detto, è comunque preferibile evitare di toccarsi gli occhi dopo aver preso in mano un Velella velella.
Het bezaantje (Velella velella) is een hydroïdpoliep uit de familie Porpitidae. De poliep komt uit het geslacht Velella. Velella velella werd in 1758 voor het eerst wetenschappelijk beschreven door Linnaeus.
Deze ronde, hoogontwikkelde, 10 cm brede staatkwal drijft aan het oppervlak. Op de bovenkant van het drijflichaam bevindt zich een met gas gevuld driehoekig zeiltje, zodat hij zich door de wind kan laten voortbewegen. Na stormen ziet men vaak hele linten van deze dieren op tropische stranden.
Bronnen, noten en/of referenties
Het bezaantje (Velella velella) is een hydroïdpoliep uit de familie Porpitidae. De poliep komt uit het geslacht Velella. Velella velella werd in 1758 voor het eerst wetenschappelijk beschreven door Linnaeus.
Bidevindseiler er en småmanet som driver i overflaten i varme hav. Den ligner på portugisisk krigsskip, men er mye mindre, som regel ca. 30 mm i diameter. Kroppen er en avlang, blå skive som driver i vannskorpa. På skiva sitter et seil som stikker opp i lufta. Seilet har en vinkel på 45 grader i forhold til skivas lengste akse. I motsetning til seilet på en seilbåt, kan dette seilet ikke justeres etter vinden, så bidevindseileren må ofte seile bidevind. Bidevindseileren eter plankton som den fanger med tentaklene, men den får også næring fra dinoflagellater i kroppen (zooxanthellae).
Den 18. november 2011 drev en bidevindseiler i land ved Uttakleiv på utsiden av Vestvågøy i Lofoten. Dette er sannsynligvis den første observasjonen av maneten i Norge.[1]
Bidevindseiler er en småmanet som driver i overflaten i varme hav. Den ligner på portugisisk krigsskip, men er mye mindre, som regel ca. 30 mm i diameter. Kroppen er en avlang, blå skive som driver i vannskorpa. På skiva sitter et seil som stikker opp i lufta. Seilet har en vinkel på 45 grader i forhold til skivas lengste akse. I motsetning til seilet på en seilbåt, kan dette seilet ikke justeres etter vinden, så bidevindseileren må ofte seile bidevind. Bidevindseileren eter plankton som den fanger med tentaklene, men den får også næring fra dinoflagellater i kroppen (zooxanthellae).
Den 18. november 2011 drev en bidevindseiler i land ved Uttakleiv på utsiden av Vestvågøy i Lofoten. Dette er sannsynligvis den første observasjonen av maneten i Norge.
Velella velella (Linnaeus, 1758)m com o nome comum de veleiro[1], é uma espécie de hidrozoário flutuante pelágico, com distribuição cosmopolita nos oceanos tropicais e subtropicais, sendo a única espécie descrita do género monotípico Velella.[2] Apresenta-se como uma colónia globosa, com aproximadamente 7 cm de diâmetro máximo, de coloração azul e com múltiplos tentáculos curtos na sua face inferior. A colónia é mantida à superfície do oceano por uma câmara de flutuação achatada.
A espécie é um celenterado pleustónico que bóia livremente na superfície do mar, suspenso por uma câmara achatada de flutuação encimada por uma pequena vela rígida (daí o epíteto específico velella; "pequena vela"), que protrude acima da superfície da água permitindo uma eficiente deslocação impelida pelo vento. Estes cnidários são parentes próximos das medusas e caravelas.
Cada espécime visível de Velella é de facto uma complexa colónia, em geral com menos de 7 cm de comprimento, composta por múltiplos pequenos indivíduos. Como os restantes Cnidaria, o género Velella é constituído por animais predadores, que usam os tentáculos como arma para imobilizar e capturar as suas presas.
Alimentam-se de pequenos organismo, em geral zooplâncton, que capturam com tentáculos pendentes na parte inferior da colónia. Os tentáculos estão recobertos por cnidócitos (também designados por nematocistos) que produzem toxinas paralisantes que injectam quando são tocados.
Ao contrário do que acontece com outros cnidários, os nematocistos de Velella são inofensivos para as pessoas, seja por serem incapazes de perfurar a pele humana ou porque as toxinas neles encapsuladas são ineficazes face ao metabolismo humano. Apesar disso, é aconselhével não tocar a face ou os olhos após manusear um espécime de Velella.
Estes pequenos cnidários inserem-se numa comunidade ecológica de organismos especializados que flutuam livremente na camada mais superficial do oceano, arrastados pelas correntes e pelo vento. Moluscos gastrópodes especializados, incluindo os nudibrânquios do género Glaucus e os caracóis flutuantes do género Janthina, predam estes organismos, constituindo uma complexa cadeia trófica.
Como muitos Hydrozoa, Velella velella tem um ciclo de vida bipartido, com alternância de gerações assexuadas e sexuadas na forma de pólipo e de medusa, respectivamente.
A típica velela flutuante é a fase pólipo do ciclo de vida, sendo cada "indivíduo", com o seu flutuador e vela, uma colónia hidróide, constituída por múltiplos pólipos que se alimentam do plâncton do oceano, interligados por um sistema de canais que permitem à colónia partilhar a comida que é ingerida por cada pólipo.
Cada velela flutuante é uma colónia sexualmente segregada, contendo apenas pólipos machos ou fêmeas, criando assim velelas masculinas e femininas.
Funcionalmente, a colónia é composta por diferentes tipos de pólipos, alguns com funções alimentares e reprodutivas, designados por gonozoóides, outros com funções de protecção, designados por dactilozoóides.[3] Na parte central da colónia existem gastrozoóides, pólipos com funçoes puramente alimentares.
Iniciando a outra fase do ciclo de vida da espécies, cada gonozoóide produz numerosas medusas minúsculas por gemulação, processo de reprodução assexuada durante o qual a célula continua as suas funções vitais, enquanto o núcleo se divide, com uma das partes migrando para a membrana, onde se forma uma larva que posteriormente é libertada. Por este processo, durante a época de reprodução, cada colónia de Velella produz, ao longo de várias semanas, milhares de minúsculas medusas, cada uma com cerca de 1 mm de diâmetro. Cada medusa é dotada de múltiplas zooxantelas, organismos endossimbióticos unicelulares fotossíntéticos, tipicamente encontrados em corais e em algumas anémonas, que utilizam a radiação solar para produzir os açúcares que fornecem energia à medusa hospedeira.
Apesar de exemplars de Velella mantidos em captiveiro libertarem numerosas medusas, pelo que se presume que o mesmo aconteça no meio natural, as medusas de Velella são raramente capturadas em processos de amostragem de plâncton, sabendo-se muito pouco sobre a sua história natural. As medusas atingem a maturidade sexual em cerca de três semanas, libertando para a água óvulos e espermatozóides que se combinam em zigotos, cada um dos quais produz uma nova colónia hidróide flutuante.[3]
Velella velella ocorre nas águas quentes e temperadas de todos os oceanos. Como típico organismo integrado no plêuston, vive na interface entre o ar e a água, com o flutuador e a "vela" acima da superfície da água e com o corpo bolboso, com os tentáculos pendentes, imerso nos primeiros centímetros do oceano. É comum encontrar milhares de velelas a flutuar em areas oceânicas distantes da costa.
Não tendo capacidade autónoma de locomoção, a possibilidade de velejar permite ao organismo deslocar-se rapidamente em relação às águas circundantes, podendo assim explorar em períodos curtos grandes volumes de água, o que aumenta a probabilidade de captura de presas. Em contrapartida, quando o vento sopra em direcção à costa, é inevitável o arrojamento, o que leva a que por vezes surjam milhares de velelas mortas depositadas pelo mar nas praias.
Na generalidade dos anos, ocorrem arrojamentos em massa ao longo da costa ocidental da América do Norte, desde a Colúmbia Britânica até à Califórnia, iniciando-se o arrojamento a partir do norte, progredindo para sul durante várias semanas. Em alguns anos são tantos os animais deixados ao longo da linha da preia-mar pelo recuo da maré que se formam camadas de animais em apodrecimento com alguns centímetros de espessura ao longo de muitas centenas de quilómetros de costa. Arrojamentos em massa também foram reportados na costa sudoeste de Portugal e costa ocidental da Irlanda.[4][5]
Porpitidae é uma família de Hydrozoa constituída por três géneros de hidróides que vivem em livre flutuação na superfície das regiões pelágicas dos oceanos: Velella, Porpita e Porpema.
O enquadramento e posição sistemática destes géneros têm sido objecto de prolongado debate entre os taxonomistas que estudam os Cnidaria pelágicos. A partir de meados do século XIX, os três géneros foram em geral agrupados com os hidróides do agrupamento Athecata, mas alguns autores da época preferiam a sua inclusão nos Siphonophora.
Em 1954 foi estabelecida uma nova ordem para agrupar estes géneros, proposta por Arthur Knyvett Totton,[6] designada Chondrophora. Contudo, alguns autores dessa época preferiam a sua inclusão em Anthomedusae/Athecatae.[3]
A maioria dos autores do ultimo meio século tem favorecido a classificação destes organismos como hidróides coloniais flutuantes atípicos pertencentes ao grupo Athecata, pois produzem medusas claramente integráveis entre as Anthomedusae. Apesar da posição exacta da família Porpitidae no agrupamento taxonómico Athecatae/Anthomedusae não ser ainda clara, a ordem Chondrophora deixou se ser suportada pelos sistematas.
Velella velella (Linnaeus, 1758)m com o nome comum de veleiro, é uma espécie de hidrozoário flutuante pelágico, com distribuição cosmopolita nos oceanos tropicais e subtropicais, sendo a única espécie descrita do género monotípico Velella. Apresenta-se como uma colónia globosa, com aproximadamente 7 cm de diâmetro máximo, de coloração azul e com múltiplos tentáculos curtos na sua face inferior. A colónia é mantida à superfície do oceano por uma câmara de flutuação achatada.
Bidevindseglare (Velella velella) är ett marint nässeldjur som hör till klassen hydrozoer. Precis som blåsmaneten, vilken också hör till klassen hydrozoer, flyter bidevindseglare på havsytan och har långa tentakler som släpar efter den i vattnet med vilka den fångar föda, främst plankton. Bidevindseglare är dock till skillnad från blåsmaneten ofarlig för människan.
Bidevindseglare har en flytkropp som fungerar ungefär som en flotte, den är till formen rund och platt, omkring 10 centimeter i diameter, och försedd med ett uppstående segel som gör att bidevindseglaren kan utnyttja vinden för att förflytta sig. Seglet är halvmåneformigt och fungerar närmast på samma sätt som en kryss, det vill säga bidevindseglare seglar snett mot vinden.
Bidevindseglare förekommer i varmare hav världen över. Under sommaren kan den även återfinnas i mer tempererade hav, så långt norrut som till Nordsjön. Det förekommer ibland att bidevindseglare av vinden drivs in mot kuster i större antal och ibland kan de hittas uppspolade på stränder, till exempel efter en storm.
Wikimedia Commons har media som rör bidevindseglare.
Bidevindseglare (Velella velella) är ett marint nässeldjur som hör till klassen hydrozoer. Precis som blåsmaneten, vilken också hör till klassen hydrozoer, flyter bidevindseglare på havsytan och har långa tentakler som släpar efter den i vattnet med vilka den fångar föda, främst plankton. Bidevindseglare är dock till skillnad från blåsmaneten ofarlig för människan.
Вєлєлла не є окремим організмом, а колонією гідроїдів. Всередині колонії формується пласка заповнена повітрям камера з хітину, яка вкрита мантією, і забезпечує утримання колонії на поверхні води. Поліпи в колонії мають різну форму та спеціалізацію. Є виражений центральний поліп великого розміру, що є гастрозооїдом (спеціалізується на вилові та перетравленні їжі); він оточений гастро-гоноззоїдами (поліпи, що спеціалізуються на живленні та розмноженні) та дактілозооїдами (поліпи, що спеціалізуються на захисній функції).
Загальний розмір колонії може сягати до 10 сантиметрів. Щупальця відносно короткі, звисають з повітряної камери. Характерною ознакою виду є тонка напівкругла лопать, розташована зверху по діагоналі повітряної камери. Завдяки цій лопаті тварина отримала як широковживане, так і наукову назву (від лат. velum — вітрило).
Вєлєлли розповсюджені по всьому світі в субтропічних та тропічних широтах Світового Океану, в Європі зустрічаються в західній частині Середземного моря та на західному узбережжі.
Серед вєлєлл існує приблизно рівна кількість «правобічних» та «лівобічних» екземплярів: вони розрізняються по тому, в який бік по діагоналі від переднього кінця у них скошене «вітрило». При цьому, якщо вітер дує постійно в одному напрямку, «правовітрильні» та «лівовітрильні» екземпляри розходяться в різні боки під кутом 45° до вітру (90° один до одного), формуючи групи тільки «право-» або «лівовітрильних» тварин.
Вєлєлла харчується дрібними пелагічними організмами (безхребетними та мальками риб), котрих виловлює щупальцями та паралізує завдяки наявним на щупальцях кнідоцитам (жалячим клітинам). Попри те, що отрута вєлєлли є дуже сильною, для людини ця істота не становить небезпеки, позаяк кнідобласти (жаляча частина кнідоцитів) не в змозі пробити шкіру людини.
Природними ворогами вєлєлли є тварини, що харчуються макропланктоном, такі як риба-місяць або морський слизовик (Fiona pinnata).
В деякі роки (останнім часом — 1984, 1985, 1992, 2002) спостерігаються масові викиди вєлєлл на узбережжя Британських островів.
Для вєлєлли характерне чергування поколінь, при якому колоніальні поліпи несуть функцію безстатевого розмноження (відбруньковування медуз від гонозооїдів), а поодинокі медузи — статевого розмноження. Медузи є роздільностатевими, але чоловічі та жіночі екземпляри практично неможливо розрізнити без мікроскопічного дослідження гонад.
Після відкріплення від гонозооїдів дрібні медузи занурюються на глибини до 1000 метрів, там стають дорослими та нерестяться. Планули, що виходять з запліднених яєць, завдяки наявності у них великої кількості жирів (часто формують окрему жирову краплину) знову піднімаються до поверхні, і там перетворюються на першого поліпа колонії, з якого, шляхом брунькування (але без відокремлення) формується доросла колонія вєлєлли.
Velella là một chi hydrozoa nổi tự do ở vùng biển mở. Loài này có chiều dài trung bình khoảng 10 cm và có màu xanh nhạt. Loài này có một chiếc "vây" trong suốt trên thân mình. Chiếc vây này đóng vai trò như những cánh buồm, giúp chúng di chuyển trên mặt biển nhờ gió và dòng chảy của nước.
Giống như Cnidaria khác, Velella velella là loài ăn thịt. Chúng săn mồi, thường là sinh vật phù du, bằng xúc tu và chứa tế bào tiêm chất độc (cnidocysts, còn gọi là nematocysts).
Velella tấn công con mồi bằng cách chích cho con mồi tê liệt. Velella thường di chuyển theo bầy gồm hàng triệu cá thể.
Velella là một chi hydrozoa nổi tự do ở vùng biển mở. Loài này có chiều dài trung bình khoảng 10 cm và có màu xanh nhạt. Loài này có một chiếc "vây" trong suốt trên thân mình. Chiếc vây này đóng vai trò như những cánh buồm, giúp chúng di chuyển trên mặt biển nhờ gió và dòng chảy của nước.
Giống như Cnidaria khác, Velella velella là loài ăn thịt. Chúng săn mồi, thường là sinh vật phù du, bằng xúc tu và chứa tế bào tiêm chất độc (cnidocysts, còn gọi là nematocysts).
Velella tấn công con mồi bằng cách chích cho con mồi tê liệt. Velella thường di chuyển theo bầy gồm hàng triệu cá thể.
Основные находки вида известны по особям, выброшенным морем на побережье в Великобритании и Ирландии.
Плавает на поверхности воды. Среди особей данного вида существует примерно равное количество «правосторонних» и «левосторонних» экземпляров: различаются по тому, в какую сторону по диагонали от переднего конца у них скошен «парус». При этом, если ветер дует постоянно в одном направлении, особи расходятся в разные стороны под углом 45° к ветру (90° друг к другу), формируя группы только «право-» или «левопарусных» животных[4].
Вид питается мелкими пелагическими организмами (беспозвоночными и мальками рыб), которых ловит щупальцами и парализует благодаря имеющимся на щупальцах книдоцитам (жалящим клеткам)[4]. Несмотря на то, что яд является очень сильным, для человека этот вид не представляет опасности, поскольку книдобласты (жалящая часть книдоцитов) не в состоянии пробить кожу человека.
Естественными врагами велеллы являются животные, питающиеся макропланктоном, такие как луна-рыба, голожаберные моллюски рода Aeolis и Glaucus, моллюск морской слизевик (Fiona pinnata), брюхоногие моллюски янтины[5].
В некоторые годы наблюдаются массовые выбросы особей этого вида на побережье Британских островов[6].
Для вида Velella velella характерно чередование поколений, при котором колониальные полипы несут функцию бесполого размножения (отпочкования медуз от гонозооидов), а одиночные медузы — полового размножения. Медузы являются раздельнополыми, но мужские и женские экземпляры практически невозможно различить без микроскопического исследования гонад.
После открепления от гонозооидов мелкие медузы погружаются на глубину до 1000 метров, где остаются до взросления, после чего и нерестятся. Планулы, выходящие из оплодотворенных яиц, благодаря наличию в них большого количества жиров (часто формируют отдельную жировую каплю) снова поднимаются к поверхности, где превращаются в первого полипа колонии, из которого, путём почкования (но без отделения) формируется взрослая колония.
На Velella velella могут поселяться животные, как комменсалы, так и паразиты. На верхней стороне могут прикрепляться мелкие крабики рода Planes. На нижней стороне могут поселяться брюхоногие моллюски из рода янтины, который объедает мягкие ткани живых полипов[7].
Основные находки вида известны по особям, выброшенным морем на побережье в Великобритании и Ирландии.
Velella lata Chamisso & Eysenhardt 1821
和名 カツオノカンムリ 英名 by-the-wind sailor, purple sailカツオノカンムリ（鰹の冠、学名：Velella velella）はヒドロ虫綱の群体性クラゲの1種。暖海性・外洋性で、黒潮海域に生息する。しばしばカツオの群れと一緒に見つかるのでこの名がある。
鍋蓋状の気泡体（水辺板）の上に三角形の帆を持ち、風に乗って移動する。下面には摂餌専用の個体である栄養体、周縁には餌捕獲を行なう触手状の個体である感触体を持つ。水平板の周縁は鮮やかな青藍色で、中央は無色透明。気泡体の年輪状の模様の中は気体が入っており、それで水上に浮かぶ。完全に水面を突き抜けて気中に顔を出すのは、大部分のクラゲには見られない特徴である。触手の刺胞に刺されると激しく痛む。
カツオノエボシや、近縁のギンカクラゲと共に、黒潮に乗って夏期に日本に近付く。台風の後など、よく砂浜の一箇所にまとめて打ち上げられていることがある。
なお、このクラゲは群体性であるため、管クラゲ類に所属するものと考えられて来た。しかし、生殖個体として小さなクラゲを作る事から、クラゲに見えるのは、浮きをもつ、群体性ポリプであるとの判断となった。浮きをもつ固着性動物の群体というのは奇妙に見えるが、現世ではともかく、古生代のフデイシやウミユリには似た例が多く知られている。現在では生殖個体の形質から花クラゲ目に移されている。
カツオノカンムリ（鰹の冠、学名：Velella velella）はヒドロ虫綱の群体性クラゲの1種。暖海性・外洋性で、黒潮海域に生息する。しばしばカツオの群れと一緒に見つかるのでこの名がある。
鍋蓋状の気泡体（水辺板）の上に三角形の帆を持ち、風に乗って移動する。下面には摂餌専用の個体である栄養体、周縁には餌捕獲を行なう触手状の個体である感触体を持つ。水平板の周縁は鮮やかな青藍色で、中央は無色透明。気泡体の年輪状の模様の中は気体が入っており、それで水上に浮かぶ。完全に水面を突き抜けて気中に顔を出すのは、大部分のクラゲには見られない特徴である。触手の刺胞に刺されると激しく痛む。
カツオノエボシや、近縁のギンカクラゲと共に、黒潮に乗って夏期に日本に近付く。台風の後など、よく砂浜の一箇所にまとめて打ち上げられていることがある。
なお、このクラゲは群体性であるため、管クラゲ類に所属するものと考えられて来た。しかし、生殖個体として小さなクラゲを作る事から、クラゲに見えるのは、浮きをもつ、群体性ポリプであるとの判断となった。浮きをもつ固着性動物の群体というのは奇妙に見えるが、現世ではともかく、古生代のフデイシやウミユリには似た例が多く知られている。現在では生殖個体の形質から花クラゲ目に移されている。
