The Portuguese man-of-war is a floating hydrozoan. It is actually a colony consisting of four types of polyps: a pneumatophore, or float; dactylozooids, or tentacles; gastrozooids, or feeding zooids; and gonozooids which produce gametes for reproduction. Cnidocytes (stinging cells) are located in the tentacles. Their action is based on their individual osmotic and hydrostatic pressure. Sensory cells are numerous and are located in the epidermis of the tentacles and the region around the mouths. Generally, the sensory cells are receptors for touch and temperature.
The stinging cells, or cnidocytes, are the characteristic food-getting mechanisms of jellyfish and their close relatives. P. physalis has two sizes of cnidocytes, some small and others are large. These cells retain their potency long after an individual has been washed up along the shore, as many hikers along beaches have discovered to their dismay and discomfort.
Other Physical Features: ectothermic ; heterothermic ; radial symmetry ; venomous
The Portuguese man-of-war floats on the surface of tropical, marine waters. Generally, these colonies live in warm tropical and subtropical water such as along the Florida Keys and Atlantic coast, the Gulf Stream, the Gulf of Mexico, the Indian Ocean, the Caribbean Sea, and other warm areas of the Atlantic and Pacific oceans. They are especially common in the warm waters of the Sargasso Sea.
Habitat Regions: tropical ; saltwater or marine
Aquatic Biomes: pelagic ; coastal
This species has been found in the Atlantic Ocean, the Pacific Ocean, the Indian Ocean, the Caribbean, and the Sargasso Sea. It floats on or near the surface of the water.
Biogeographic Regions: indian ocean (Native ); atlantic ocean (Native ); pacific ocean (Native )
The Portuguese Man-of-War traps its food in its tentacles. It feeds mainly on fish fry (young fish) and small adult fish, and it also consumes shrimp, other crustaceans, and other small animals in the plankton. Nearly 70 to 90% of the prey are fish.
The tentacles, or dactylozooids, are the Man-of-War's main mechanisms for catching its prey and are also used for defense. P. physalis sometimes traps and consumes larger fishes such as flying fish and mackerel, though fishes as large as these generally manage to escape from the tentacles. The food of the Man-of-War is digested in its bag-like stomachs (gastrozooids), which are located along the underside of the float. The gastrozooids digest the prey by secreting enzymes that break down proteins, carbohydrates and fats. Each Man-of-War has multiple gastrozooids complete with individual mouths. After the food has been digested, any undigestible remains are pushed out through the mouths. The nourishment from the digested food is absorbed into the body and eventually circulates to the different polyps in the colony.
The Portuguese Man-of-War is eaten by some fish and crustaceans (e.g. the sand crab) that can be of commercial value.
This species can hurt tourists and tourism in areas where it is common, due to stings (of neurotoxins) from its cnidocytes. Much money is spent each year to treat swimmers who have been stung by the tentacles of individuals that have washed up on beaches. The inflammatory response resulting from stings is due to the release of histamines from mast cells within the victim.
Negative Impacts: injures humans (bites or stings, venomous )
Physalia physalis is not especially rare, and not considered to need special conservation effort at this time.
US Federal List: no special status
CITES: no special status
The Portuguese Man-of-War is the sole member of the Siphonophora with a unisexual colony; it is distinguished by a contractile, horizontal float. Although Siphonophora are generally considered to be the most specialized hydrozoans, some researchers claim that it is in fact the most primitive order, with the medusa and the polyp not fully differentiated. Additional support for this view comes from the observation that the regenerative powers of the man-of-war are poor, in contrast to most other jellyfish.
An "individual" is actually a colony of unisexual organisms. Every individual has specific gonozooids (sex organs or reproductive parts of the animals, either male or female). Each gonozooid is comprised of gonophores, which are little more than sacs containing either ovaries or testes.
Physalia are dioecious. Their larvae probably develop very rapidly to small floating forms.
Fertilization of P. physalis is assumed to occur in the open water, because gametes from the gonozooids are shed into the water. This may happen as gonozooids themselves are broken off and released from the colony. The release of gonozooids may be a chemical response occurring when groups of individuals are present in one locality. Critical density is probably required for successful fertilization. Fertilization may take place close to the surface. Most reproduction takes place in the fall, producing the great abundance of young seen during the winter and spring. It is not known what triggers this spawning cycle but it probably begins in the Atlantic Ocean.
Germ Cell Development
Each gonophore has a central spadix of multinucleate endodermal cells separating the coelenteron from a layer of germ cells. Covering each germ cell is a layer of ectodermal tissue. When gonophores first bud, the germ layer is a cap of cells on top of the endodermal spadix. As gonophores mature, the germ cells develop into a layer covering the spadix. Spermatogonia form a thick layer, while oogonia form a convoluted band several cells wide, but only one cell layer thick. There is very little cytoplasmic material within these cells, except during rare instances when cell division is occurring. Oogonia begin development at approximately the same size as spermatogonia, but become considerably larger. All oogonia are apparently formed at an early stage of gonophore development prior to the occurrence of enlargement. Interestingly, there appears to be yolk globules within the cytoplasm of most oogonia.
Key Reproductive Features: iteroparous ; seasonal breeding ; gonochoric/gonochoristic/dioecious (sexes separate); sexual ; fertilization (External ); oviparous
Parental Investment: no parental involvement
Die Bloublasie (Physalia utriculus), ook bekend as die "(Indo-Pacific) Portuguese man o' war", is 'n ongewerwelde dier met giftige tentakels wat in die see voorkom aan die hele kuslyn van Suid-Afrika sowel as in ander tropiese en sub-tropiese water.
P. utriculus word ondersky van die Atlantiese "Portuguese Man o' War" (Physalia physalis) deur sy kleiner blasie (ses duim invergelyking met twaalf) en het 'n enkele lang tentakel. P. utriculus verskyn gereeld in swerms.
In teenstelling met sy voorkoms is die Bloublasie nie 'n gewone jellievis nie, maar 'n siphonophore, wat nie 'n enkele organisme is nie, maar 'n kolonie van klein gespesialiseerde enkelinge wat zooids genoem word. Hierdie zooids is aanmekaar verbind en geintegreerd sodat hulle nie onafhanklik kan bestaan nie.
Die blasie is ongeveer 5 cm lank en die tentakels word tot 10 m lank uitgestrek of 30 cm lank wanneer dit opgekrul is.
Die Bloublasie dryf op die oppervlak van die water. Die tentakels is gewapen met netels wat gebruik word om die prooi te verlam. Dit veroorsaak pynlike brandwonde en die sap van die suurvy verlig die pyn.
P. utriculus is minder versprei as die groter P. physalis, maar is die mees-algemene spesie op die Australiaanse kus. Dit word ook gevind in die water om Hawaii, waar dit genoem word ‘ili mane‘o of "palalia".
Die Bloublasievis (Nomeus gronovii) bly in 'n simbiotiese verhouding met bloublasies.
Die Bloublasie (Physalia utriculus), ook bekend as die "(Indo-Pacific) Portuguese man o' war", is 'n ongewerwelde dier met giftige tentakels wat in die see voorkom aan die hele kuslyn van Suid-Afrika sowel as in ander tropiese en sub-tropiese water.
P. utriculus word ondersky van die Atlantiese "Portuguese Man o' War" (Physalia physalis) deur sy kleiner blasie (ses duim invergelyking met twaalf) en het 'n enkele lang tentakel. P. utriculus verskyn gereeld in swerms.
In teenstelling met sy voorkoms is die Bloublasie nie 'n gewone jellievis nie, maar 'n siphonophore, wat nie 'n enkele organisme is nie, maar 'n kolonie van klein gespesialiseerde enkelinge wat zooids genoem word. Hierdie zooids is aanmekaar verbind en geintegreerd sodat hulle nie onafhanklik kan bestaan nie.
La carabela portuguesa (Physalia physalis), tamién conocida como fragata portuguesa, agua malo, botella azul o falsa aguamala, ye una especie monotípica d'hidrozoo sifonóforo de la familia Physaliidae.[1] Suelse atopar en mar abiertu en toles agües templaes del planeta, cuantimás nes rexones tropicales y subtropicales de los océanos Pacíficu y Índicu, según na corriente del Golfu atlántica. La so picadura ye peligrosa y bien doliosa.[2]
Con apariencia d'aguamala, la carabela ye en realidá un organismu colonial que los sos individuos especializar pa caltener viva la colonia. Tratar d'una agrupación de hidroides que s'estremen el trabayu: el neumatóforo (parte que llexa o vela), los gastrozoides (dixestión), dactilozoides (detección y captura de preses, y defensa) y los gonozoides (ocupar de la reproducción).[3]
Ta formada por una vela xelatinosa d'ente 15 y 30 cm[4] que-y dexa percorrer los océanos impulsada polos vientos, les marees y les corrientes marines, ente que del cuerpu central cuelguen numberosos tentáculos que lu sirven p'atrapar a les sos preses y qu'estendíos puede llegar a midir hasta 50 metros,[5] anque de normal tienen una estensión d'unos 10 metros.[6]
Estos tentáculos tán provistos de cápsules urticantes denominaes cnidocitos que pueden paralizar a un pez grande y afectar seriamente al ser humanu. Estes cápsules, ante l'estímulu apropiáu, lliberen un filamentu buecu espiralado d'un únicu usu llamáu nematocisto, que puede ser de distintos tipos: simples airoses, allongamientos llargos de los tentáculos que s'endolquen alredor de la presa, y escayos o escayos que pueden inyectar una toxina proteica que paraliza a la presa.
Los tentáculos tienen por oxetu envolubrar a les preses ya introduciles na boca hasta la cuévanu gastrovascular, onde empieza la dixestión.
La carabela portuguesa ye un carnívoru. Colos sos tentáculos que son venenosos, atrapa y paraliza a la so presa. Polo xeneral, prinda pequeños organismos acuáticos como peces y plancton.
Como depredadores tán les tortúes boba y de carey yá que la so piel ye demasiáu gruesa por que'l venenu de la picadura afectar.
El llimiagu de mar Glaucus atlanticus tamién s'alimenta de la carabela portuguesa al igual qu'el cascoxu violeta Janthina janthina.
El pulpo manta ye inmune al venenu de la Carabela portuguesa, ya individuos nuevos lleven tentáculos de Carabela portuguesa, presumiblemente con fines ofensivos y/o defensivos.
La dieta principal del pez lluna consta d'aguamales, pero tamién puede incluyir exemplares de carabela.
Un pequeñu pexe, Nomeus gronovii (pez carabela portuguesa), ye parcialmente inmune al venenu de les célules urticantes y puede vivir ente los tentáculos. Al paecer, evita los tentáculos más grandes, que son urticantes, pero alimentar de los tentáculos más pequeños debaxo de la vexiga de gas. La carabela portuguesa atópase de cutiu con una variedá d'otros pexes marinos, incluyendo pexe payasu y el xurel. El pexe payasu puede nadar ente los tentáculos con inmunidá, posiblemente por cuenta del so mocu, que nun activa los nematocistos.
Toos estos pexes ardíciense llogrando abelugu de los depredadores proporcionáu polos tentáculu urticantes, y pa la carabela, la presencia d'estos pexes puede atraer a otros pexes p'alimentase.
Nel ser humanu, el venenu de la carabela portuguesa tien consecuencies neurotóxicas, citotóxicas y cardiotóxicas, produciendo un dolor bien intensu,[4] ya inclusive se rexistraron casos de muerte.[7]
.Reportaxe fotográficu y esplicativu en National Geographic.
La carabela portuguesa (Physalia physalis), tamién conocida como fragata portuguesa, agua malo, botella azul o falsa aguamala, ye una especie monotípica d'hidrozoo sifonóforo de la familia Physaliidae. Suelse atopar en mar abiertu en toles agües templaes del planeta, cuantimás nes rexones tropicales y subtropicales de los océanos Pacíficu y Índicu, según na corriente del Golfu atlántica. La so picadura ye peligrosa y bien doliosa.
Physalia physalis, fragata portuguesa, caravel·la portuguesa, o botella blava, és una espècie del gènere Physalia, un tipus d'hidrozou de la subclasse Siphonophora.
És molt comuna a la mar oberta en totes les aigües càlides del planeta, especialment a les regions tropicals i subtropicals dels oceans Pacífic i Índic. També es troba al corrent del golf atlàntic i, recentment, també se n'ha trobat a la Mediterrània.[1] Amb aparença de medusa, la caravel·la és, en realitat, un organisme colonial els individus del qual s'especialitzen per a mantenir viva la colònia. Es tracta d'una agrupació de meduses i hidroides que es divideixen el treball: digestió, detecció de preses, defensa i navegació. La caravel·la portuguesa no té ulls, ossos ni anus, i excreta directament per la boca. A més de la vela gelatinosa que li permet recórrer els oceans impulsada pels vents, les marees i els corrents marins, del cos central pengen nombrosos tentacles que li serveixen per a agafar les preses i amb els quals pot aplegar a tindre una llargària de 30 metres.
Aquest tentacles estan proveïts de càpsules urticants denominades cnidocists, que poden paralitzar un peix gran i afectar seriosament l'ésser humà. Aquestes càpsules, després d'un estímul apropiat, alliberen un filament buit espirulat d'una sola utilitat anomenat nematocist, que pot ser de diferents tipus: simples ventoses, prolongacions llargues dels tentacles que s'enrotllen al voltant de la presa, i pues o espines que poden injectar una proteïna que paralitza la presa.
Els tentacles tenen com a objectiu envoltar la presa i introduir-la a la boca fins a la cavitat gastrovascular, on comença la digestió.
La tortuga careta menja en la seua dieta habitual aquesta espècie d'hidrozou. Això és possible perquè la pell de l'aparell digestiu d'aquesta tortuga és molt gruixuda i no pot entrar-hi el verí. Altres espècies que s'alimenten habitualment de la caravel·la portuguesa són la bavosa de mar blava (Glaucus atlanticus), i el caragol de mar púrpura (Janthina janthina). Per altra banda, se sap que els polps manta (del gènere Tremoctopus) són immunes al seu verí.
El nom comú d'aquesta espècie, caravel·la portuguesa, prové del seu nom portuguès caravela portuguesa, i es diu així per la part aèria del cos, és a dir, la part que normalment és damunt de l'aigua, que és similar a una vela triangular dels vaixells portuguesos dels segles XV i XVII, que també s'anomena vela llatina.
Caravel·la portuguesa a la costa australiana. Només és visible la part aèria del cos
Caravel·la portuguesa a Wollongong Beach
Caravel·la portuguesa a la costa de Melbourne, Florida
Caravel·la portuguesa a la platja de la badia Horseshoe, Bermudes
Physalia physalis, fragata portuguesa, caravel·la portuguesa, o botella blava, és una espècie del gènere Physalia, un tipus d'hidrozou de la subclasse Siphonophora.
Cnidariad morol yw chwysigen fôr (lluosog: chwysigod môr;[1] Lladin: Physalia physalis). Er ei bod yn edrych yn debyg i sglefren fôr, mae'r chwysigen fôr yn seiffonoffor ac nid yw'n un greadur ond hytrach yn gasgliad o söoidau, nifer o anifeiliaid unigol sy'n ffurfio un organeb gytrefol.[2]
Mae gan y chwysigen fôr wenwyn yn ei thentaclau sy'n rhoi pigiad poenus iawn.
Cnidariad morol yw chwysigen fôr (lluosog: chwysigod môr; Lladin: Physalia physalis). Er ei bod yn edrych yn debyg i sglefren fôr, mae'r chwysigen fôr yn seiffonoffor ac nid yw'n un greadur ond hytrach yn gasgliad o söoidau, nifer o anifeiliaid unigol sy'n ffurfio un organeb gytrefol.
Mae gan y chwysigen fôr wenwyn yn ei thentaclau sy'n rhoi pigiad poenus iawn.
Měchýřovka portugalská (Physalia physalis, Linnaeus, 1758), někdy pro svůj tvar nazývána „Portugalská galéra“ nebo „Modrý portugalský válečník“[1] , je zástupce žahavců spadající mezi trubýše. I s chapadly dosahuje délky až 30 metrů.[zdroj?] Je považována za velmi nebezpečnou.[zdroj?] Tělo je složené ze vzdušného měchýře, jenž plave na hladině moře, a dolní části sestávající z dlouhých ramen.
Měchýřovka portugalská se vyskytuje v teplých vodách , často v tisícičetných skupinách. Jejich vzdušný měchýř je třpytivě zbarvený. Zajímavé je, že zvíře se umí natáčet po větru a udržovat určitý kurz.V teplých letních měsících se vydává na sever, k pólům.
Pod měchýřem měchýřovky portugalské se vyskytují polypi, tzv. krycí jedinci. Z jejich ochranných kruhů vystupují velmi lapavá vlákna.Každé vlákno obsahuje žahavé pouzdro, sloužící k tomu, aby ochromilo rybu, která se ocitne v bezprostřední blízkosti.Žahavá vlákna mají svaly, kterými lovenou kořist podávají k ústům.Naproti tomu je pro měchýřovku portugalskou soužití s rybou velkou výhodou.
Je známo, že na trsu se nacházejí jedinci, kteří mají na starost rozmnožování. Z nich vznikají pohlavní cestou nové kolonie. Tak se může měchýřovka stále znovu a znovu obnovovat, což vysvětluje jejich velké počty.Při uhynutí měchýřovka vypouští do moře spermie a vejce, z nichž vznikají noví jedinci. Oplozená vajíčka se vyvinou přímo v dalšího dospělého medúzovce. Nejdříve se z nich stanou volně plovoucí larvy, dále vznikají miniaturní medúzy, které poté žijí volně v moři.
Obrázky, zvuky či videa k tématu měchýřovka portugalská ve Wikimedia Commons
Měchýřovka portugalská (Physalia physalis, Linnaeus, 1758), někdy pro svůj tvar nazývána „Portugalská galéra“ nebo „Modrý portugalský válečník“ , je zástupce žahavců spadající mezi trubýše. I s chapadly dosahuje délky až 30 metrů.[zdroj?] Je považována za velmi nebezpečnou.[zdroj?] Tělo je složené ze vzdušného měchýře, jenž plave na hladině moře, a dolní části sestávající z dlouhých ramen.
Den portugisiske orlogsmand (Physalia physalis) er et gople-lignende hvirvelløst havdyr. Faktisk er den portugisiske orlogsmand ikke et rigtigt dyr, men derimod en koloni af separate, specialiserede dyr – såkaldte zooider – der ikke er i stand til at overleve hver for sig.
Goplen har giftige brændetråde på op til 10 meter. Selvom brændetråden er væk fra selve goplen, er den farlig. At blive ramt af trådene føles som et piskeslag eller et elektrisk stød. Det kan være farligt for mennesker.
StubDie Portugiesische Galeere (Physalia physalis), engl. Atlantic Portuguese man o' war, auch Floating Terror, ist eine Art aus der Gattung der Seeblasen (Physalia), die zu den Staatsquallen (Siphonophorae) gezählt wird. Im weiteren Sinne werden manchmal eng verwandte Arten aus derselben Gattung wie Physalia utriculus als Portugiesische Galeere bezeichnet. Die am weitesten verbreitete und im engeren Sinne gemeinte Art ist jedoch Physalia physalis.
Die äußere Erscheinungsform der Portugiesischen Galeere ähnelt zwar stark einer Qualle, tatsächlich besteht sie jedoch aus einer ganzen Kolonie voneinander abhängiger Polypen. Eine Vielzahl Polypen schließt sich zusammen, deren Einzeltiere sich nach und nach auf bestimmte Aufgaben wie Nahrungsaufnahme, Fortpflanzung, Abwehr oder die Ausbildung von Fangfäden spezialisieren. Dies führt schließlich dazu, dass die Individuen einzeln nicht mehr lebensfähig, sondern auf den Zusammenschluss mit anderen Polypen angewiesen sind.
Die Portugiesische Galeere ist eine typische Art des Pleustons, der auf der Wasseroberfläche treibenden und mit dem Wind verdriftenden Organismen. Sie findet sich in erster Linie im Pazifik, aber auch vor den Kanaren und vor Portugal. Sie ist zudem in der Karibik verbreitet, etwa vor der Küste Kubas.
Anfang Mai 2009 waren vor den spanischen Baleareninseln Mallorca und Formentera erstmals seit einem Jahrzehnt wieder Exemplare an den Küsten aufgetaucht. Die Inselbewohner nennen diese „Carabela portuguesa“ auch „Botella azul“ (dt. blaue Flasche).[1][2] 2001, im Juni 2010 und im Mai 2018 kam es auch in dem Inselarchipel von Malta zu Sichtungen.[3][4] Im August 2010 wurde ein gehäuftes Vorkommen der Portugiesischen Galeere an der nordspanischen Atlantikküste im Baskenland und in Kantabrien beobachtet.[5] Im April 2018 wurden mehrere Exemplare am Strand von Migjorn (Süd-Küste) von Formentera gesichtet[6] und der Strand für Schwimmer gesperrt.[7] Im Frühjahr 2019 wurden Portugiesische Galeeren auch auf Madeira und den Azoren gesichtet,[8] und im Oktober desselben Jahres sogar vor Kerry in Irland.[9]
Hauptgründe für das verstärkte Auftreten von Quallen im Allgemeinen ist zum einen die Überfischung der Thunfische, der Temperaturanstieg der Meere sowie größeres Nahrungsangebot durch Überdüngung, was zu verstärktem Algenwachstum führt.[10]
Exemplar am Strand
Schwimmblase
Physalia utriculus
Warnschild
Exemplar an Fingerspitzen (als Vergleich) gehalten
Die bläulich schimmernde bis 30 cm messende sackförmige Gasblase (Pneumatophore) sorgt für den Auftrieb. Sie ist gefüllt mit einem Gasgemisch bestehend aus durch die Haut diffundierter Umgebungsluft und in einer „Gas-Drüse“ aus Alpha-Aminosäure L-Serin selbst hergestelltem Kohlenstoffmonoxid. Die Mengenanteile sind je nach Fundort der untersuchten Exemplare variabel. Der Sauerstoffgehalt liegt bei 13–20 % und der Kohlenstoffmonoxidgehalt bei 0–13 %, wobei der Anteil von Kohlenstoffmonoxid bei Subjekten im nativen subtropischen Habitat gegenüber jenen in kühleren Regionen höher liegt.[11]
Bei Gefahr kann das Tier die Gasblase leeren und so innerhalb von Sekunden abtauchen.[12] Das kammähnliche Segel wird nur bei Wind aufgerichtet, sonst würde die Portugiesische Galeere austrocknen. Während der Drift schaukelt sie immer wieder rechts und links, um sich feucht zu halten. Durch Steuerung ihrer Fangarme kann sie gerade soviel manövrieren, dass ihre Großverbände von mehreren tausend Exemplaren zusammen bleiben. Die zahlreichen blauen, weißen oder rotvioletten Tentakel sind bis zu 50 Meter lang.[13][14]
Die Physalia utriculus ist kleiner. Die Gasblase misst etwa 3 bis 15 cm, deren Tentakel können eine Länge von 10 m erreichen.
An den Tentakeln finden sich bis zu 1000 Nesselzellen pro Zentimeter, die ein Giftgemisch aus verschiedenen Proteinen enthalten. Dieses wirkt schon bei Hautkontakt direkt an den Nervenzellen, wo es zu einer Übererregung führt. Das Gift kann kleinere Fische und andere Beutetiere töten. Bei Menschen verursacht die Nesselung starke Schmerzen. Auf der Haut hinterlässt der Kontakt mit den Tentakeln rote Quaddeln, die an einen Peitschenhieb erinnern. Die Quaddeln verschwinden erst nach zwei oder drei Tagen, der Schmerz lässt nach rund einer Stunde nach. Das Gift kann jedoch auch die Lymphknoten erreichen, wo es noch größere Schmerzen verursacht.
Ein gesunder Erwachsener übersteht „Verbrennungen“ durch die Qualle ohne Lebensgefahr. Bei geschwächten Menschen oder Allergikern besteht die Gefahr eines allergischen Schocks, der tödlich enden kann.[15] Todesfälle sind ausgesprochen selten und in einigen Fällen zudem einem Kontakt mit einer wesentlich gefährlicheren Seewespe zuzuschreiben. Medizinische Ratgeber empfehlen, einen Arzt aufzusuchen, wenn der Schmerz sehr stark ist oder länger anhält, die Wunden sich verschlimmern, wenn Krankheitsgefühle oder Entzündungssymptome auftreten.
Abgerissene Tentakel enthalten noch Nesselzellen. Die Nesselzellen bleiben noch mehrere Tage lang aktiv und gefährlich, wenn Quallen am Strand angespült werden.
Medizinische Ratgeber empfehlen außerdem, die Stiche in keinem Fall mit Essig oder Süßwasser auszuwaschen,[16] sondern mit Salzwasser, sowie die Überreste der Tentakel vorsichtig zu entfernen. Dabei sollten die Tentakel nicht berührt werden, weil sie weiter nesseln können. Heißes Wasser über 45 °C lässt die Eiweiße des Gifts denaturieren. Behandelt wird mit Zinkgluconat.[17]
Trotz ihres Nesselgifts hat die Portugiesische Galeere einige Feinde. Hierzu gehören die Unechte Karettschildkröte (Caretta caretta), die zu den Nacktkiemern gehörende pelagische Schnecke Glaucus atlanticus und die Veilchenschnecke (Janthina janthina). Auch Mondfische (Mola mola) fressen Portugiesische Galeeren. Der Hirten- oder Quallenfisch (Nomeus gronovii) ist teilweise immun gegen das Gift der Portugiesischen Galeere. Er lebt zwischen ihren Tentakeln, weicht den größeren aus und frisst die kleineren unterhalb der Gasblase. Möglicherweise lockt er dadurch auch andere Fische an, die der Qualle als Nahrung dienen, was einer Symbiose gleichkäme. Auch die Stachelmakrele (Carangoides bartholomaei), engl. Yellow Jack, ein mäßig beliebter Speisefisch, der selbst giftig sein kann (Ciguatera-Toxin), lebt häufig als Symbiont rund um die Westindischen Inseln zwischen Schwärmen der Portugiesischen Galeere.
Die Portugiesische Galeere (Physalia physalis), engl. Atlantic Portuguese man o' war, auch Floating Terror, ist eine Art aus der Gattung der Seeblasen (Physalia), die zu den Staatsquallen (Siphonophorae) gezählt wird. Im weiteren Sinne werden manchmal eng verwandte Arten aus derselben Gattung wie Physalia utriculus als Portugiesische Galeere bezeichnet. Die am weitesten verbreitete und im engeren Sinne gemeinte Art ist jedoch Physalia physalis.
பொர்சுகேசு ஜெல்லி மீன் (Portuguese man o' war) இது ஒரு ஜெல்லி மீன் வகையைச் சார்ந்த கடல் வாழ் உயிரினம் ஆகும். இவ்வகை உயிரினம் அத்திலாந்திக்குப் பெருங்கடல், இந்தியப் பெருங்கடல், மற்றும் பசிபிக் பெருங்கடல் பகுதிகளில் காணப்படுகிறது. இவை கடலில் வாழ்ந்தாலும் மீன் இனத்தில் சேறாதது. இதன் கைகள் நீல நிறத்தில் காணப்படும். இவற்றைத்தொடக்கூடாது. ஏனெனில் இவற்றின் கைகளில் நீல நிறத்தில் இருப்பது விசம் ஆகும்.[1]
பொர்சுகேசு ஜெல்லி மீன் (Portuguese man o' war) இது ஒரு ஜெல்லி மீன் வகையைச் சார்ந்த கடல் வாழ் உயிரினம் ஆகும். இவ்வகை உயிரினம் அத்திலாந்திக்குப் பெருங்கடல், இந்தியப் பெருங்கடல், மற்றும் பசிபிக் பெருங்கடல் பகுதிகளில் காணப்படுகிறது. இவை கடலில் வாழ்ந்தாலும் மீன் இனத்தில் சேறாதது. இதன் கைகள் நீல நிறத்தில் காணப்படும். இவற்றைத்தொடக்கூடாது. ஏனெனில் இவற்றின் கைகளில் நீல நிறத்தில் இருப்பது விசம் ஆகும்.
The Portuguese man o' war (Physalia physalis), also known as the man-of-war,[6] is a marine hydrozoan found in the Atlantic Ocean and the Indian Ocean. It is considered to be the same species as the Pacific man o' war or bluebottle, which is found mainly in the Pacific Ocean.[7] The Portuguese man o' war is the only species in the genus Physalia, which in turn is the only genus in the family Physaliidae.[8]
The Portuguese man o' war is a conspicuous member of the neuston, the community of organisms that live at the ocean surface. It has numerous venomous microscopic nematocysts which deliver a painful sting powerful enough to kill fish, and has been known to occasionally kill humans. Although it superficially resembles a jellyfish, the Portuguese man o' war is in fact a siphonophore. Like all siphonophores, it is a colonial organism, made up of many smaller units called zooids.[9] All zooids in a colony are genetically identical, but fulfill specialized functions such as feeding and reproduction, and together allow the colony to operate as a single individual.
The blue bottle, Pacific man o' war or Indo-Pacific Portuguese man o' war, distinguished by a smaller float and a single long fishing tentacle, was originally considered a separate species in the same genus (P. utriculus). The name was synonymized with P. physalis in 2007, and it is now considered a regional form of the same species.[10][11]
The name man o' war comes from the man-of-war, a sailing warship,[12] and the animal's resemblance to the Portuguese version (the caravel) at full sail.[13][5][6]
The siphonophore Physalia physalis, commonly known as the Portuguese man o' war, is one of the most conspicuous, but poorly understood, members of the neuston.[9] The neuston is the floating community of ocean organisms that live at the interface between water and air. This community is exposed to a unique set of environmental conditions including prolonged exposure to intense ultraviolet light, desiccation risk, and rough sea and wave conditions.[14] Despite their tolerance for extreme environmental conditions and the very large size of this habitat, which makes up 71% of the Earth's surface and is nearly three times the area of all terrestrial habitats, very little is known about the organisms that make up this highly specialized polyphyletic community.[15][9]
The Portuguese man o' war is aptly named after a warship: it uses part of an enlarged float filled with carbon monoxide and air as a sail to travel by wind for thousands of miles, dragging behind long tentacles that deliver a deadly venomous sting to fish.[16][17] This sailing ability, combined with a painful sting and a life cycle with seasonal blooms, results in periodic mass beach strandings and occasional human envenomations, making P. physalis the most infamous siphonophore.[15][9]
The development, morphology, and colony organization of P. physalis is very different from all other siphonophores.[9] Siphonophores are a relatively understudied group of colonial hydrozoans. Colonies are composed of functionally specialized bodies (termed zooids) that are homologous to free living individuals. Most species are planktonic and are found at most depths from the deep sea to the surface of the ocean.[18][19][20] They are fragile and difficult to collect intact, and must be collected by submersible, remotely operated vehicle, by hand while blue-water diving, or in regions with localized upwellings.[21][22] However, Physalia physalis is the most accessible, conspicuous, and robust siphonophore, and as such, much has been written about this species, including the chemical composition of its float, venom (especially envenomations), occurrence, and distribution.[15][23][24] Fewer studies, however, have taken a detailed look at P. physalis structure, including development, histology of major zooids, and broader descriptions of colony arrangement.[25][26][27][28] These studies provide an important foundation for understanding the morphology, cellular anatomy, and development of this neustonis species. It can be difficult to understand the morphology, growth, and development of P. physalis within the context of siphonophore diversity, as the colony consists of highly 3-dimensional branching structures and develops very different from all other siphonophores.[9]
The bluebottle resembles a jellyfish but is actually a siphonophore, a colonial organism composed of small individual animals called zooids.[29] There are four zooids depending on each other for survival and performing different functions, such as digestion (gastrozooids), reproduction (gonozooids) and hunting (dactylozooids). The last zooid, the pneumatophore, is a gas-filled float or sac that supports the other zooids and acts like a sail so the bluebottle is constrained to the ocean surface, moving at the mercy of the wind, waves and marine currents. The bluebottle's long tentacles hang below the float as they drift, fishing for prey to sting and drag up to their digestive zooids.[29][30]
The species is found throughout the world's oceans, in tropical, subtropical and (occasionally) temperate regions.[9][30]
Like all siphonophores, the Portuguese man o' war is colonial: each man o' war is composed of many smaller units (zooids) that hang in clusters from under a large, gas-filled structure called the pneumatophore.[31] New zooids are added by budding as the colony grows. As many as seven different kinds of zooids have been described in the man o' war: three of the medusoid type (gonophores, nectophores, and vestigial nectophores) and four of the polypoid type (free gastrozooids, tentacle-bearing zooids, gonozooids and gonopalpons).[32] However, naming and categorization of zooids varies between authors, and much of the embryonic and evolutionary relationships of zooids remains unclear.[9]
The pneumatophore, or bladder, is the most conspicuous part of the man o' war. It is translucent and tinged blue, purple, pink, or mauve, and may be 9 to 30 cm (3.5 to 11.8 in) long and rise as high as 15 cm (6 in) above the water. The pneumatophore functions as both a flotation device and a sail for the colony, allowing the colony to move with the prevailing wind.[9][31] The gas in the pneumatophore is part carbon monoxide (0.5–13%), which is actively produced by the animal, and part atmospheric gases (nitrogen, oxygen and noble gases) that diffuse in from the surrounding air.[33] In the event of a surface attack, the pneumatophore can be deflated, allowing the colony to temporarily submerge.[34]
The colony hunts and feeds through the cooperation of two types of zooid: gastrozooids and tentacle-bearing zooids known as dactylozooids[9] or tentacular palpons. The dactylozooids are equipped with tentacles, which are typically about 10 m (30 ft) in length but can reach over 30 m (100 ft).[35][36] Each tentacle bears tiny, coiled, thread-like structures called nematocysts. Nematocysts trigger and inject venom on contact, stinging, paralyzing, and killing adult or larval squids and fishes. Large groups of Portuguese man o' war, sometimes over 1,000 individuals, may deplete fisheries.[32][34] Contraction of tentacles drags the prey upward, into range of the gastrozooids, the digestive zooids. The gastrozooids surround and digest the food by secreting enzymes. P. physalis typically has multiple stinging tentacles, but a regional form (previously known as a separate species, P. utriculus) has only a single stinging tentacle.
The main reproductive zooids, the gonophores, are situated on branching structures called gonodendra. Gonophores produce sperm or eggs (see life cycle). Besides gonophores, each gonodendron also contains several other types of specialized zooids: gonozooids (which are accessory gastrozooids), nectophores (which have been speculated to allow detached gonodendra to swim), and vestigial nectophores (also called jelly polyps; the function of these is unclear).[9]
The man o' war is described as a colonial organism because the individual zooids in a colony are evolutionarily derived from either polyps or medusae,[37] i.e. the two basic body plans of cnidarians.[38] Both of these body plans comprise entire individuals in non-colonial cnidarians (for example, a jellyfish is a medusa; a sea anemone is a polyp). All zooids in a man o' war develop from the same single fertilized egg and are therefore genetically identical; they remain physiologically connected throughout life, and essentially function as organs in a shared body. Hence, a Portuguese man o' war constitutes a single individual from an ecological perspective, but is made up of many individuals from an embryological perspective.[37]
Portuguese man o' war washed up on a beach
They are often found ashore in large groups
Found mostly in tropical and subtropical waters,[39][40] the Portuguese man-o-war lives at the surface of the ocean. The gas-filled bladder, or pneumatophore, remains at the surface, while the remainder is submerged.[41] Portuguese man-o-war have no means of propulsion, and move passively, driven by the winds, currents, and tides.
Winds can drive them into bays or onto beaches. Often, finding a single Portuguese man o' war is followed by finding many others in the vicinity.[35] The Portuguese man o' war is well known to beachgoers for the painful stings delivered by its tentacles.[30] Because they can sting while beached, the discovery of a man o' war washed up on a beach may lead to the closure of the beach.[42][43]
.jpg)
Looking down from above a man o' war, showing its sail. Sails can be left-handed or right-handed.
![The bluebottle course at zero angle of attack is dependent on the sail camber[30]](http://en.wikipedia.org/wiki/File:Bluebottle_(Physalia_physalis)_sail_camber.png)
The bluebottle course at zero angle of attack is dependent on the sail camber[30]
Despite being a common occurrence, the origin of the man o' war or bluebottle before reaching the coastline is not well understood, and neither is the way it drifts at the surface of the ocean.[30]
For each man o' war or bluebottle, the float can be oriented towards the left or the right (dimorphism), believed to be an adaptation that prevents the entire population from being washed on shore to die.[44][45] The "left-handed" bluebottles sail to the right of the wind, while the "right-handed" bluebottles sail to the left. The wind will always push the two types of bluebottles in different directions, so at most half the population will be pushed towards the coast.[44][45] Regional populations of Portuguese man o' war can have substantial differences in float size and the number of long tentacles used for hunting. The regional form previously known as P. utriculus, the bluebottle, has a float rarely exceeding 10 cm in length and has one long hunting tentacle that is less than 3 m long. In comparison, the typical man o' war has a float of around 15 cm, reported up to 30 cm, and several hunting tentacles that can reach 30 m in mature colonies when fully extended.[9][30]
A Portuguese man o' war is somewhat asymmetrically shaped: the zooids of the colony hang down not quite from the midline of the pneumatophore, but offset to either the right or left side of the midline. When combined with the trailing action of the tentacles (which function as a sea anchor), this left- or right-handedness makes the colony sail sideways relative to the wind, by about 45° in either direction.[46][47] Colony handedness has therefore been theorized to affect man o' war migration, with left-handed or right-handed colonies potentially being more likely to drift down particular respective sea routes.[46] While previously believed to develop as a result of what winds a colony experienced, handedness in fact emerges early in the colony's life, while it is still living below the surface of the sea.[9]
Since they cannot swim, the movement of the man o' war or bluebottle can be modelled mathematically by calculating the forces acting on it, or by advecting virtual particles in ocean and atmospheric circulation models. Earlier studies modelled the movement of the man o' war with Lagrangian particle tracking to explain major beaching events. In 2017, Ferrer and Pastor were able to estimate the region of origin of a significant beaching event on the Basque coast.[48] They ran a Lagrangian model backwards in time, using wind velocity and a wind drag coefficient as drivers of the man o' war motion. They found that the region of origin was the North Atlantic subtropical gyre.[48] In 2015 Prieto et al. included both the effect of the surface currents and wind to predict the initial colony position prior to major beaching events in the Mediterranean.[49] This model assumed the man o' war was advected by the surface currents, with the effect of the wind being added with a much higher wind drag coefficient of 10 percent. Similarly, in 2020 Headlam et al. used beaching and offshore observations to identify a region of origin, using the joint effects of surface currents and wind drag, for the largest mass man o' war beaching on the Irish coastline in over 150 years.[50][30] These earlier studies used numerical models in combination with simple assumptions to calculate the drift of this species, excluding complex drifting dynamics. In 2021, Lee et al. provide a parameterisation for Lagrangian modelling of the bluebottle by considering the similarities between the bluebottle and a sailboat. This allowed them to compute the hydrodynamic and aerodynamic forces acting on the bluebottle and use an equilibrium condition to create a generalised model for calculating the drifting speed and course of the bluebottle under any wind and ocean current conditions.[30]
.jpg)
Blue dragon, Glaucus atlanticus
Violet snail, Janthina janthina
The Portuguese man o' war is a carnivore.[35] Using its venomous tentacles, a man o' war traps and paralyzes its prey while "reeling" it inwards to the digestive polyps. It typically feeds on small adult fish and fish fry (young fish), and sometimes zooplankton, shrimp and other small crustaceans.[51]
The organism has few predators of its own; one example is the loggerhead turtle, which feeds on the Portuguese man o' war as a common part of its diet.[52] The turtle's skin, including that of its tongue and throat, is too thick for the stings to penetrate. Also, the blue sea slug Glaucus atlanticus specializes in feeding on the Portuguese man o' war,[53] as does the violet snail Janthina janthina.[54] The ocean sunfish's diet, once thought to consist mainly of jellyfish, has been found to include many species, the Portuguese man o' war being one such example.[55][56]
The blanket octopus is immune to the venom of the Portuguese man o' war; young individuals have been observed to carry broken man o' war tentacles,[57] which males and immature females rip off and use for offensive and defensive purposes.[58]
The man-of-war fish, Nomeus gronovii, is a driftfish native to the Atlantic, Pacific and Indian Oceans. It is notable for its ability to live within the deadly tentacles of the Portuguese man o' war, upon whose tentacles and gonads it feeds. Rather than using mucus to prevent nematocysts from firing, as is seen in some of the clownfish sheltering among sea anemones, the fish appears to use highly agile swimming to physically avoid tentacles.[59][60] The fish has a very high number of vertebrae (41), which may add to its agility[60] and primarily uses its pectoral fins for swimming—a feature of fish that specialize in maneuvering tight spaces. It also has a complex skin design and at least one antibody to the man o' war's toxins.[60] Although the fish seems to be 10 times more resistant to the toxin than other fish, it can be stung by the dactylozooides (large tentacles), which it actively avoids.[59] The smaller gonozooids do not seem to sting the fish and the fish is reported to frequently "nibble" on these tentacles.[59]
The Portuguese man o' war is often found with a variety of other marine fish, including yellow jack. These fish benefit from the shelter from predators provided by the stinging tentacles, and for the Portuguese man o' war, the presence of these species may attract other fish to eat.[61]
Man o' war individuals are dioecious, meaning each colony is either male or female.[31][9] Gonophores producing either sperm or eggs (depending on the sex of the colony) sit on a tree-like structure called a gonodendron, which is believed to drop off from the colony during reproduction.[9] Mating takes place primarily in the autumn, when eggs and sperm are shed from gonophores into the water.[31] As neither fertilization nor early development have been directly observed in the wild, it is not yet known at what depth they occur.[9]
A fertilized man o' war egg develops into a larva that buds off new zooids as it grows, gradually forming a new colony. This development initially occurs under the water, and has been reconstructed by comparing different stages of larvae collected at sea.[9] The first two structures to emerge are the pneumatophore (sail) and a single, early feeding zooid called a protozooid; later, gastrozooids and tentacle-bearing zooids are added. Eventually, the growing pneumatophore becomes buoyant enough to carry the immature colony on the surface of the water.[9]
The stinging, venom-filled nematocysts in the tentacles of the Portuguese man o' war can paralyze small fish and other prey.[24] Detached tentacles and dead specimens (including those that wash up on shore) can sting just as painfully as those of the live organism in the water and may remain potent for hours or even days after the death of the organism or the detachment of the tentacle.[62]
Stings usually cause severe pain to humans, leaving whip-like red welts on the skin that normally last two or three days after the initial sting. The pain normally subsides after about one to three hours (depending on the victim's biology). However, the venom can travel to the lymph nodes and may cause symptoms that mimic an allergic reaction, including swelling of the larynx, airway blockage, cardiac distress and an inability to breathe. Other symptoms may include fever and shock and, in some extreme cases, even death,[63] although this is extremely rare. Medical attention for those exposed to large numbers of tentacles may become necessary to relieve pain or open airways if the pain becomes excruciating or lasts for more than three hours, or if breathing becomes difficult. Instances in which the stings completely surround the trunk of a young child are among those that may be fatal.[64]
The species is responsible for up to 10,000 human stings in Australia each summer, particularly on the east coast, with some others occurring off the coast of South Australia and Western Australia.[65]
Stings from a Portuguese man o' war can result in severe dermatitis characterized by long, thin, open wounds that resemble those caused by a whip.[66] These are not caused by any impact or cutting action, but by irritating urticariogenic substances in the tentacles.[67][68]
In 2017, vinegar (acetic acid, 5% acidity) rinsing (irreversibly inhibiting cnidae discharge), then applying heat, water or hot pack, at 45 °C (113 °F), for 45 minutes, was found to be the most effective treatment, while rinsing with seawater, cold packs, urine, baking soda, shaving cream, soap, lemon juice, alcohol, rubbing alcohol, and cola will trigger the release of more venom.[69]
In 2009, isolated studies had suggested that in some individuals vinegar dousing may increase toxin delivery and worsen symptoms.[70][71] In 1988, vinegar was claimed to provoke hemorrhaging when used on the less severe stings of cnidocytes of smaller species.[72]
Man o' war warning sign, Hawaii
Portuguese man o' war, Miami Beach, Florida, March 2008
Portuguese man o' war, Palm Beach, Florida, May 2013
Material was copied from this source, which is available under a Creative Commons Attribution 4.0 International License. Material was copied from this source, which is available under a Creative Commons Attribution 4.0 International License. 
The name comes from a resemblance of the animal to a sailing warship, the Portuguese man-of-war (the caravel c. 1500) The Portuguese man o' war (Physalia physalis), also known as the man-of-war, is a marine hydrozoan found in the Atlantic Ocean and the Indian Ocean. It is considered to be the same species as the Pacific man o' war or bluebottle, which is found mainly in the Pacific Ocean. The Portuguese man o' war is the only species in the genus Physalia, which in turn is the only genus in the family Physaliidae.
The Portuguese man o' war is a conspicuous member of the neuston, the community of organisms that live at the ocean surface. It has numerous venomous microscopic nematocysts which deliver a painful sting powerful enough to kill fish, and has been known to occasionally kill humans. Although it superficially resembles a jellyfish, the Portuguese man o' war is in fact a siphonophore. Like all siphonophores, it is a colonial organism, made up of many smaller units called zooids. All zooids in a colony are genetically identical, but fulfill specialized functions such as feeding and reproduction, and together allow the colony to operate as a single individual.
La fizalio (Physalia) estas ne unuopa animalo, sed kolonio de tre venenaj meduzoj, kies "individuoj" ne povas unuope sin vivteni.[1] Ĝi kunportas sakon plene de aero, subtenante ĝin.
La biologoj oportune nomis "individuoj" tiujn polipojn, kiuj plenumas diversajn funkciojn. Ili estas kvartipaj: iuj kaptas la nutraĵon, aliaj digestas ĝin profite al la tuta kolonio, iuj rolas kiel seksaj organoj, zorgante pri la reproduktado. Fine individuoj en formo de dika flosil-sako subtenas la tuton.
La meduzoj ĝenerale drivas en ĉiuj oceanoj sub la marsurfaco, fin-ne kuntenataj per la pulsobatoj de iliaj naĝkloŝoj. Nur la fizalio, alinomata de la britoj "portugala militŝipo", posedas flosilon plenan je gaso, kiu elstaras el la marsurfaco. Sur tiu flosilo trikolore nuancita staras supre tube plisita velo de ĉirkaŭ 30 centimetroj.
Ĉe la bazo de la flosilo troviĝas polipoj, kiuj laŭnecese sekrecias la gason nepran por ŝveligi la flosilon, kaj ankaŭ urtikecaj tentakloj aú kapto-aparatoj dek metrojn longaj, kiuj enprofundiĝas en la maron. Ili inokulas venenon, kemie similan al tiu de la kobroj, kiu kapablas mortigi skombrojn. La tentakloj kunstreĉiĝas kaj hisas la kaptitan predon ĝis la buŝo de la nutrantaj individuoj. La digestita nutraĵo estas disdonata al la tuta kolonio. La veneno de fizalio povas kripligi, eĉ mortigi naĝanton. Ĉiel ajn, tiu mortiga "velŝipo" tamen havas fidelan araikon, nomatan nomeus, kiu pasigas la plej grandan parton de sia vivo naĝante senriske apud la venenaj tentakloj. Malhele blua, kun vertikalaj nigraj strioj, ĝi perfekte maldistingeblas de la tentakloj. Oni ofte nomas ĝin "ŝipogardisto", en Usono "paŝtistofiŝo". Oni ne ekzaktc scias kial tiu fiŝo, granda kiel homa fingro, sukcesas vivi en tiom danĝera medio. Povas esti, ke la urtikecaj organoj de la fizalio ne efikas sur ĝi pro viskoza ŝmiraĵo, kiu kovras ĝian korpon. Krome la fizalio afable akceptas la ĉeeston de tiu fiŝeto, kiu trovas inter ĝiaj tentakloj efikan protekton kontraŭ karnomanĝantaj fiŝoj, kaj kiu tiras profiton el parto de la kaptitaj predoj.
La fizalio (Physalia) estas ne unuopa animalo, sed kolonio de tre venenaj meduzoj, kies "individuoj" ne povas unuope sin vivteni. Ĝi kunportas sakon plene de aero, subtenante ĝin.
La biologoj oportune nomis "individuoj" tiujn polipojn, kiuj plenumas diversajn funkciojn. Ili estas kvartipaj: iuj kaptas la nutraĵon, aliaj digestas ĝin profite al la tuta kolonio, iuj rolas kiel seksaj organoj, zorgante pri la reproduktado. Fine individuoj en formo de dika flosil-sako subtenas la tuton.
La meduzoj ĝenerale drivas en ĉiuj oceanoj sub la marsurfaco, fin-ne kuntenataj per la pulsobatoj de iliaj naĝkloŝoj. Nur la fizalio, alinomata de la britoj "portugala militŝipo", posedas flosilon plenan je gaso, kiu elstaras el la marsurfaco. Sur tiu flosilo trikolore nuancita staras supre tube plisita velo de ĉirkaŭ 30 centimetroj.
Ĉe la bazo de la flosilo troviĝas polipoj, kiuj laŭnecese sekrecias la gason nepran por ŝveligi la flosilon, kaj ankaŭ urtikecaj tentakloj aú kapto-aparatoj dek metrojn longaj, kiuj enprofundiĝas en la maron. Ili inokulas venenon, kemie similan al tiu de la kobroj, kiu kapablas mortigi skombrojn. La tentakloj kunstreĉiĝas kaj hisas la kaptitan predon ĝis la buŝo de la nutrantaj individuoj. La digestita nutraĵo estas disdonata al la tuta kolonio. La veneno de fizalio povas kripligi, eĉ mortigi naĝanton. Ĉiel ajn, tiu mortiga "velŝipo" tamen havas fidelan araikon, nomatan nomeus, kiu pasigas la plej grandan parton de sia vivo naĝante senriske apud la venenaj tentakloj. Malhele blua, kun vertikalaj nigraj strioj, ĝi perfekte maldistingeblas de la tentakloj. Oni ofte nomas ĝin "ŝipogardisto", en Usono "paŝtistofiŝo". Oni ne ekzaktc scias kial tiu fiŝo, granda kiel homa fingro, sukcesas vivi en tiom danĝera medio. Povas esti, ke la urtikecaj organoj de la fizalio ne efikas sur ĝi pro viskoza ŝmiraĵo, kiu kovras ĝian korpon. Krome la fizalio afable akceptas la ĉeeston de tiu fiŝeto, kiu trovas inter ĝiaj tentakloj efikan protekton kontraŭ karnomanĝantaj fiŝoj, kaj kiu tiras profiton el parto de la kaptitaj predoj.
La carabela portuguesa (Physalia physalis), también conocida como fragata portuguesa, barquito portugués, hombre de guerra portugués, agua mala, aguaviva, botella azul o falsa medusa, es una especie colonial monotípica de hidrozoo sifonóforo de la familia Physaliidae.[1] Se suele encontrar en mar abierto en todas las aguas cálidas del planeta, en especial en las regiones tropicales y subtropicales de los océanos Pacífico e Índico, así como en la corriente del Golfo atlántica. Su picadura es peligrosa y muy dolorosa. Cada colonia va sola, no en grupos.[2]
Con apariencia de medusa, la carabela es en realidad un organismo colonial cuyos individuos se especializan para mantener viva la colonia. Se trata de una agrupación de hidroides que se dividen el trabajo: el neumatóforo (parte que flota o vela), los gastrozoides (digestión), dactilozoides (detección y captura de presas, y defensa) y los gonozoides (se ocupan de la reproducción).[3]
Está formada por una vela gelatinosa de entre 15 y 30 cm[4] que le permite recorrer los océanos impulsada por los vientos, las mareas y las corrientes marinas, mientras que del cuerpo central cuelgan numerosos tentáculos que le sirven para atrapar a sus presas y que extendidos puede llegar a medir hasta 50 m,[5] aunque normalmente tienen una extensión de unos 10 m.[6]
Estos tentáculos están provistos de cápsulas urticantes denominadas cnidocitos que pueden paralizar a un pez grande y afectar seriamente al ser humano. Estas cápsulas, ante el estímulo apropiado, liberan un filamento hueco espiralado de un único uso llamado nematocisto, que puede ser de distintos tipos: simples ventosas, prolongaciones largas de los tentáculos que se enrollan alrededor de la presa, y púas o espinas que pueden inyectar una toxina proteica que paraliza a la presa.
Los tentáculos tienen por objetivo envolver a las presas e introducirlas en la boca hasta la cavidad gastrovascular, donde comienza la digestión.
La carabela portuguesa es un carnívoro. Con unos tentáculos venenosos, atrapa y paraliza a su presa. Por lo general, captura pequeños organismos acuáticos como peces y plancton.
Como depredadores están las tortugas boba y de carey, ya que su piel es demasiado gruesa para que el veneno de la picadura les afecte. La babosa de mar Glaucus atlanticus, también se alimenta de la carabela portuguesa, al igual que el caracol violeta Janthina janthina.
Por su parte, el pulpo manta es inmune al veneno de la Carabela portuguesa, e individuos jóvenes llevan tentáculos de Carabela portuguesa, presumiblemente con fines ofensivos y/o defensivos.
La dieta principal del pez luna consta de medusas, pero también puede incluir ejemplares de carabela.
Un pequeño pez, Nomeus gronovii (pez carabela portuguesa), es parcialmente inmune al veneno de las células urticantes y puede vivir entre los tentáculos más pequeños debajo de la vejiga de gas. La carabela portuguesa se encuentra a menudo con una variedad de otros peces marinos, incluyendo pez payaso y el jurel. El pez payaso puede nadar entre los tentáculos con inmunidad, posiblemente debido a su moco, que no activa los nematocistos.
Todos estos peces se benefician obteniendo refugio de los depredadores proporcionado por los tentáculos urticantes y, para la carabela, la presencia de estos peces puede atraer a otros peces para alimentarse.
En el ser humano, el veneno de la carabela portuguesa tiene consecuencias neurotóxicas, citotóxicas y cardiotóxicas, produciendo un dolor muy intenso,[4] e incluso se han registrado casos de muerte[7] (si bien son menos frecuentes que las producidas por la avispa marina).
La carabela portuguesa (Physalia physalis), también conocida como fragata portuguesa, barquito portugués, hombre de guerra portugués, agua mala, aguaviva, botella azul o falsa medusa, es una especie colonial monotípica de hidrozoo sifonóforo de la familia Physaliidae. Se suele encontrar en mar abierto en todas las aguas cálidas del planeta, en especial en las regiones tropicales y subtropicales de los océanos Pacífico e Índico, así como en la corriente del Golfo atlántica. Su picadura es peligrosa y muy dolorosa. Cada colonia va sola, no en grupos.
Karabela portugesa[1][2] edo fisalia[3] (Physalia physalis) physaliidae familiako hidrozoo sifonoforoa da. Planeta osoko itsaso irekietako ur epel guztietan bizi da, batez ere Ozeano Bareko eta Indiako ozeanoko ur tropikal eta azpitropikaletan eta baita Ozeano Atlantikoko Golkoko itsaslasterrean ere. Bere ziztada arriskutsu eta mingarria da oso[4]
Marmoka irudi arren, hidroidez betetako polipo-kolonia bat da[5], non bakoitzak bere betebeharrak dituen: neumatoforoa (ur gainean dagoen zatia), gastrozoideak (digestioa egiten dutenak), daktilozoideak (harrapakinak bilatzen eta ehizatzen dituztenak) eta gonozoideak (ugalketaz arduratzen direnak)[6].
Ugaltzeko, koloniaren polipo batzuk banatu eta beste kolonia bat sortzen dute, beraz, ugalketa asexuala dute[7].
Bere gorputzaren %90a ura da. Karabela portugesak ez du begirik ezta hezurrik edo uzkirik ere, izan ere, ahoaren bidez iraizten du. 15 eta 30 cm artean dituen bela lirdingatsu erabiliz[8] eta haizeak, mareak eta itsaslasterrak aprobetxatuz munduko ozeanoak zeharkatzen ditu, 50 metroko luzera ere izan daitezkeen[9], nahiz eta normalean 10 metrokoak izan[10] bere garroei esker harrapakinak ehizatuz.
Garro hauek knidozito deituriko guruin erresumingarriak dituzte, arrain handi bat gelditu dezaketenak eta gizakiei erasan lekizkiekeenak. Guruin hauek, moduzko estimulu bati esker, erabilera bakarra duen eta nematozisto deituriko kiribil itxura duen filamentu hutsa askatzen dute[11]: bentosak, harrapakin inguruan biribilkatzen diren tentakuluen luzakinak edo harrapakina gelditzen duen toxina proteinikoa xiringatzen duten arantzak. Behin harrapatuta, harrapakinak ahoan sartzen ditu eta barrunbe gastrobaskularrean digestioa hasten da.
Gizakientzat bere pozoia oso arriskutsua da, min handia sortzeaz gain ondorio neurotoxiko, zitotoxiko eta kardiotoxikoak ere dituena[8].
Artikulu hau biologiari buruzko zirriborroa da. Wikipedia lagun dezakezu edukia osatuz. Karabela portugesa edo fisalia (Physalia physalis) physaliidae familiako hidrozoo sifonoforoa da. Planeta osoko itsaso irekietako ur epel guztietan bizi da, batez ere Ozeano Bareko eta Indiako ozeanoko ur tropikal eta azpitropikaletan eta baita Ozeano Atlantikoko Golkoko itsaslasterrean ere. Bere ziztada arriskutsu eta mingarria da oso
Portugalinsotalaiva (Physalia physalis) on polyyppieläimiin (Hydrozoa) kuuluva polttiaiseläinlaji. Se on yksi parhaiten tunnetuista ja ihmiselle vaarallisimmista polttiaiseläimistä. Sitä tavataan lämpimillä merialueilla tavallisimmin Golfvirran alueella Pohjois-Atlantilla, Intian valtamerellä sekä Tyynellämerellä. Portugalinsotalaiva ei ole yksilö, vaan se on useista erikoistuneista polyypeista koostuva yhdyskunta.[3]
Tyynellämerellä ja Intian valtamerellä[4] esiintyvää Physalia urticulusta pidetään nykyään samana lajina portugalinsotalaivan kanssa. Portugalinsotalaiva on täten sukunsa ja heimonsa ainoa laji.
Portugalinsotalaivalla on noin 15 cm vedenpinnan yläpuolelle kohoava, 9–35 cm pitkä, typpi-happi-hiilimonoksidi-kaasuseosta täynnä oleva ja sulkijalihaksella varustettu kelluke, joka toimii purjeen tavoin auttaen liikkumisessa. Veden alla sillä on pitkät lonkerot, joissa on ravinnonhankinnassa käytettävät polttiaissolut. Portugalinsotalaiva voi levittää lonkeronsa jopa 30 metrin päähän[4].
Kovassa merenkäynnissä portugalinsotalaiva tyhjentää uimakellukettaan kaasusta, jolloin se painuu pinnan alle turvaan pahimmalta aallokolta. Lisääntyminen tapahtuu tavallisesti suvuttomasti eli silmikoitumalla; yksittäisiä polyyppeja irtoaa yhdyskunnasta omiksi uusiksi yhdyskunnikseen.
Ravinnokseen portugalinsotalaiva käyttää pikkukaloja, joita se lonkeroidensa polttiaissoluilla lamauttaa ja tappaa, minkä jälkeen ne nostetaan ruuansulatuspolyyppien käsiteltäviksi. On kuitenkin muutamia lajeja, jotka ovat immuuneja portugalinsotalaivan polttiaissolujen myrkylle, ja ne elävätkin turvassa lonkeroiden lomassa houkutellen muita pieniä kaloja saaliiksi ja syöden niiden jäännöksiä sekä kuolleita lonkeroita. Näitä lajeja ovat esimerkiksi polyyppikala (Nomeus gronovii), sinimerietana (Glaucus atlanticus) ja violettikotilo (Janthina janthina)[4].
Portugalinsotalaiva (Physalia physalis) on polyyppieläimiin (Hydrozoa) kuuluva polttiaiseläinlaji. Se on yksi parhaiten tunnetuista ja ihmiselle vaarallisimmista polttiaiseläimistä. Sitä tavataan lämpimillä merialueilla tavallisimmin Golfvirran alueella Pohjois-Atlantilla, Intian valtamerellä sekä Tyynellämerellä. Portugalinsotalaiva ei ole yksilö, vaan se on useista erikoistuneista polyypeista koostuva yhdyskunta.
Tyynellämerellä ja Intian valtamerellä esiintyvää Physalia urticulusta pidetään nykyään samana lajina portugalinsotalaivan kanssa. Portugalinsotalaiva on täten sukunsa ja heimonsa ainoa laji.
La Galère portugaise, Physalie ou Vessie de mer (Physalia physalis) est une espèce de siphonophores marins, c'est-à-dire une colonie comportant quatre types de polypes[1] soutenue en surface par un flotteur de 30 méduse.
Elle fait partie du neuston, cette catégorie d'organismes aquatiques liés à la surface, et de ce que le biologiste marin Alister Hardy avait décrit sous le nom de « The Blue Fleet » (La Flottille bleue), aux côtés de deux autres cnidaires : la Porpite (Porpita porpita) et la Vélelle (Velella velella). De ce fait, bien qu'elles vivent habituellement dans les mers tropicales et subtropicales, les vents dominants peuvent les déporter sur de grandes distances, notamment vers les côtes européennes où l'on assiste certaines années à des échouages massifs.
Le développement, la morphologie et l'organisation de la Physalie sont très différents de ceux des autres siphonophores[2].
Comme tous les siphonophorae, la Physalie est une colonie composés de milliers d'individus fonctionnellement spécialisés, les « zoïdes », qui sont homologues aux polypes ou méduses vivants libres. Chacun de ces membres est morphologiquement et fonctionnellement spécialisé dans une des différentes tâches[3]. Les scientifiques le considèrent donc comme un superorganisme unique.
Ils se répartissent en quatre types de polypes, incapables de vivre indépendamment les uns des autres[4] :
Il assure la flottabilité. Composée d'eau à hauteur de 90 %, la physalie possède le flotteur caractéristique des siphonophores, mais pas les cloches natatoires.
Le flotteur est une sorte de ballon ovale translucide et presque symétrique, avec une ligne de crête aux couleurs de l'arc-en-ciel tirant sur le pourpre, le vert, le bleu et le violet. Il correspond à un pneumatophore ellipsoïde, comprimé dorsalement de façon à former une crête membraneuse. Il a pris chez ce siphonophore un développement considérable, atteignant 30 [5].
Le flotteur est rempli de monoxyde de carbone et d'air. Une extension du flotteur est utilisée comme une voile, pour voyager poussé par le vent.
Ce pneumatophore permet à la Physalie de se déplacer grâce aux courants marins et au vent. Il contient en moyenne 1/2 litre d'air[6] mais peut contenir aussi une teneur certaine en monoxyde de carbone (jusqu'à 13 %), produit in-vivo[6]. Pour échapper à une attaque venue de la surface, le pneumatophore peut être dégonflé en laissant échapper l'air par un pore antérieur, ce qui permet à la Physalie de plonger brièvement[6].
Le flotteur est asymétrique, avec des tentacules bourgeonnant décentrés sur environ la moitié de sa longueur. Par ailleurs, le flotteur peut être à droite ou à gauche de la crête. La population se répartit entre ceux qui ont leurs tentacules à droite de la voile, et naviguent sur tribord, et ceux qui ont leurs tentacules à gauche et naviguent sur bâbord. Les tentacules jouant le rôle d'une ancre flottante[7], cette double dissymétrie permet à la Physalie de dériver à 45° de la direction du vent, et assure ainsi une meilleure dispersion des populations dans les océans[8].
Sous le flotteur de la Physalie partent de multiples filaments de plusieurs mètres de long (10 mètres en moyenne, mais pouvant atteindre 50 mètres[9]). Ces filaments assurent la chasse et la défense, dans ce qui est l'équivalent fonctionnel d'une pêche à la traîne.
Les tentacules ont un aspect perlé. Chaque «perle» contient des cellules piquantes spécialisées (nématocystes), qui produisent une piqûre extrêmement urticante, leur brûlure est plus intense que celle de l'ortie et peut provoquer un état de choc chez ceux qui en sont victimes dans l'eau. Le poison est produit par les nématocystes des tentacules. Un seul tentacule peut tuer un banc de petits poissons, proies qui seront attirées vers les gastrozoïdes[10] qui les digéreront.
Les filaments microscopiques, les nématocystes, peuvent conserver leur pouvoir urticant et venimeux deux mois après la mort de l'animal[11].
La Physalie possède de nombreux polypes digestifs (gastrozooides), qui pendent et sécrètent des sucs digestifs sur la proie qui a été capturée et immobilisée par la piqûre des longs tentacules contractiles (les dactylozooides). Les gastrozoïdes (polypes nourriciers) se présentent sous forme de bourgeons à l'avant de la colonie et sont transportés vers l'arrière par une tige allongée[2]. Ils sont les seuls zoïdes de la Physalie à assurer la digestion des proies, par voie interne ou externe[2].
Ce sont des organes émetteurs de gamètes, assurant la reproduction. Comme dans tous les cystonectae, les gonodendres (organes sexuels) sont des structures composées, contenant des gonophores (méduses réduites, portant une gonade), des palpons (forme dérivées de gastrozooides dépourvues de tentacules et présentes dans les cystonects) et des nectophores, polype spécialisé dans la mobilité, et dont la fonction est peut-être ici de propulser les gonodendres se détachant. Les gonodendres de Physalie contiennent de plus des « polypes gélatineux », des nectophores réduits. Tous les gonodendres d'une colonie portent des gonophores d'un seul sexe[2].
Cet animal vit principalement dans les mers tropicales et subtropicales des océans Atlantique et Indien (même si certaines autorités constituent cette population en une espèce distincte, Physalia utriculus). Des individus isolés peuvent cependant être transportés par les vents et les courants jusqu'aux plages françaises, généralement en fin de vie[4] ; il a également été observé sur la côte belge à Raversyde[12].
La Physalie évolue en masse simultanément, généralement en pleine mer (les échouages sur les côtes sont généralement accidentels). Sous les tropiques, on peut rencontrer des bancs formés de plusieurs millions d'individus.
La reproduction est assurée par les gonozooïdes, un des quatre types de polypes de la colonie. Les nouvelles colonies sont formées par bourgeonnement où des polypes se séparent de la colonie principale, donc de manière asexuée[13]. La reproduction a lieu principalement entre le printemps et l'été, et les larves sont planctoniques[4].
Certains des polypes qui ont une forme de tentacule sont constitués de cellules urticantes capables de paralyser des poissons. Ensuite, d'autres polypes également à forme de tentacules transportent le poisson paralysé jusqu'à d'autres polypes spécialisés afin que celui-ci soit digéré[13]. Elles consomment aussi des crevettes, des copépodes et d'autres petits crustacés[4].
Les physalies sont soit droitières, soit gauchères. Quand le vent se lève, leur crête tournée leur permet d'être dirigée à 40° à droite ou à gauche par rapport à la direction de ce vent. Les scientifiques pensent que cette caractéristique hydrodynamique correspondant à une stratégie de survie : quel que soit le vent, seule une partie de la population subit une dérive vers les plages, y échoue et meurt[14],[10].
La tortue Caouanne compte les Physalies parmi ses proies habituelles.
Les mollusques nudibranches du genre Glaucus (notamment Glaucus atlanticus et Glaucilla marginata), de petites espèces de limaces nageuses, tirent leur pouvoir urticant des Physalies dont ils se nourrissent et parmi lesquelles ils vivent[15]. Immunisés vis-à-vis des toxines, ils stockent préférentiellement la catégorie de nématocystes les plus urticants dans des sacs spécialisés : les cnidosacs[16].
La janthine (Janthina janthina) un autre gastéropode qui assure sa flottabilité avec des bulles de mucus, et chasse les hydrozoaires flottant sur l'eau[15].
Les pieuvres voilées du genre Tremoctopus sont aussi immunisées contre le venin de la Physalie et la femelle est connue pour arracher les filaments du siphonophore et s'en servir comme moyen de défense[17],[18].
Le poisson Nomeus gronovii vit lui aussi en association avec les physalies, et se nourrit de leurs tentacules et de leurs gonades.
Tous ces animaux, partageant mode de vie et coloration et qui forment souvent des bancs mélangés, forment ce que le biologiste marin Alister Hardy avait décrite sous le nom de « The Blue Fleet » (La Flottille bleue).
Glaucus atlanticus, un prédateur très spécialisé des physalies.
Glaucilla marginatus est une espèce proche, elle aussi mimétique de ses proies
La janthine se maintient parmi les physalies grâce à ses bulles-flotteurs
Le petit Nomeus gronovii est immunisé contre le venin des physalies, et peut les attaquer.
Le venin de la physalie (physalitoxine) est dangereux pour l'être humain. L’envenimation se traduit par une douleur intense, accompagnée de multiples symptômes : douleurs musculaires locales ou généralisées, gêne respiratoire, crise hémolytique aiguë et défaillance rénale[19] ; les spécimens de grande taille peuvent dans certains cas (personnes fragiles ou allergiques, adulte en bonne santé mais emmêlé dans ses filaments)[10] être responsables d'envenimement mortel[4] : la dose létale de physalitoxine chez l'être humain est[19] de 0,2 mg/kg. Enfin, même mortes, échouées et à moitié sèches, les physalies sont dangereuses plusieurs jours ou semaines après leur échouage[20]. Environ 10 %[21] des piqûres ont présenté des signes de gravité : perte de connaissance, gêne respiratoire, douleurs abdominales ou thoraciques, vomissements, tachycardie, hypertension artérielle ou crampes musculaires.
Les populations de physalies sont très fluctuantes, et peuvent connaître des efflorescences spectaculaires, parfois suivies par des échouages massifs (appelés flottes ou armadas en référence à leur nom vernaculaire)[22] sur les plages en fonction des courants et de la météo, phénomènes très problématiques en été.
En 2017, après l’ouragan Ophelia, des physalies ont été retrouvées par milliers dans la Manche, sur des plages du Devon, du Hampshire, du Dorset et à l'ouest jusqu'en Irlande : phénomène inconnu de mémoire humaine[23].
Cette physalie est célèbre pour être à l'origine d'une découverte en médecine, l'anaphylaxie, faite par Charles Richet et Paul Portier grâce à leur expérimentation à partir de 1901 sur leurs toxines[24].
Cet animal connu et redouté depuis longtemps possède de nombreux noms vernaculaires : vessie de mer, galiote portugaise, galère portugaise, casque portugais, méduse cerf-volant... Le nom le plus courant, traduit tel quel dans les autres langues (anglais, espagnol, allemand, néerlandais) est « galère portugaise », du fait de la vague ressemblance avec les « galiotes » portugaises, petites galères à voile ronde[4].
Pour son nom scientifique, Physalis signifie « vessie » en grec[4].
Cet animal est célèbre pour la puissance de son venin et sa capacité à s'échouer massivement à certaines périodes, et fait donc partie du bestiaire littéraire marin.
L'écrivain Jules Michelet écrit ainsi à son propos :
« [la méduse] est faite à l’opposé de la physalie, sa parente. Celle-ci n’a au-dessus de l’eau qu’un petit ballon, une vessie insubmersible, et laisse traîner au fond ses longs tentacules, infiniment longs, de vingt pieds ou davantage, qui l’assurent, balayent la mer, frappent le poisson de torpeur, le lui livrent. Légère et insouciante, gonflant son ballon nacré, teinté de bleu ou de pourpre, elle lance, par ses grands cheveux de sinistre azur, un subtil venin dont la décharge foudroie. »
— Jules Michelet, « Fille des mers », La Mer (1861).
La Galère portugaise, Physalie ou Vessie de mer (Physalia physalis) est une espèce de siphonophores marins, c'est-à-dire une colonie comportant quatre types de polypes soutenue en surface par un flotteur de 10 à 30 centimètres. Malgré les apparences, ce n'est pas une méduse.
Elle fait partie du neuston, cette catégorie d'organismes aquatiques liés à la surface, et de ce que le biologiste marin Alister Hardy avait décrit sous le nom de « The Blue Fleet » (La Flottille bleue), aux côtés de deux autres cnidaires : la Porpite (Porpita porpita) et la Vélelle (Velella velella). De ce fait, bien qu'elles vivent habituellement dans les mers tropicales et subtropicales, les vents dominants peuvent les déporter sur de grandes distances, notamment vers les côtes européennes où l'on assiste certaines années à des échouages massifs.
Céalantrátach cosúil le smugairle róin is ea smugairle an tseoil. Snámhann ar barr an aigéin, coimeádta suas le slaod atá lán de ghás. Maireann i gcóilíneachtaí agus bíonn a thasc speisialta féin ag gach indibhid díobh, cosúil le atáirgeadh, beathú agus eile. Beireann ar chreach le hadharcáin fhada loiscneacha a chrochann síos ón slaod agus a d’fhéadfadh goimh pianmhar a thabhairt do shnámhaí.
Portugalska galija (znanstvenog imena Physalia physalis) pojedinačni su organizmi iz skupine žarnjaka. Spada u jedne od najotrovnijih životinja na svijetu. Živi na površini mora (u tzv. eufotičnoj zoni) veličine 28-30 cm. Čovjeku može dodirom nanositi strašnu bol. Otrov najčešće rabi za za paraliziranje riba kojima se hrani. Zbog globalnog zatopljenja galija obitava osim u toplim morima tropskih područja i u područjima koja nisu njezino prirodno stanište. [1]
Portugalska galija (znanstvenog imena Physalia physalis) pojedinačni su organizmi iz skupine žarnjaka. Spada u jedne od najotrovnijih životinja na svijetu. Živi na površini mora (u tzv. eufotičnoj zoni) veličine 28-30 cm. Čovjeku može dodirom nanositi strašnu bol. Otrov najčešće rabi za za paraliziranje riba kojima se hrani. Zbog globalnog zatopljenja galija obitava osim u toplim morima tropskih područja i u područjima koja nisu njezino prirodno stanište.
Physalia physalis (Portuguese man o' war, man-of-war)[4] adalah sebuah hidrozoa laut yang ditemukan di Samudera-samudera Atlantik, Hindia dan Pasifik. Spesies tersebut adalah salah satu dari dua spesies dalam genus Physalia, bersama dengan Physalia utriculus (Pacific man o' war, Australian blue bottle).[5] Physalia adalah satu-satunya genus dalam keluarga Physaliidae.
. PMID 24516560.
Informasi terkait dengan Physalia physalis dari Wikispecies.Physalia physalis (Portuguese man o' war, man-of-war) adalah sebuah hidrozoa laut yang ditemukan di Samudera-samudera Atlantik, Hindia dan Pasifik. Spesies tersebut adalah salah satu dari dua spesies dalam genus Physalia, bersama dengan Physalia utriculus (Pacific man o' war, Australian blue bottle). Physalia adalah satu-satunya genus dalam keluarga Physaliidae.
Portúgalskt herskip (eða Portúglska herskipið) (fræðiheiti: Physalia physalis) er sambú holdýra. Það er sambýli fjögurra tegunda örsmárra sérhæfra lífvera sem eru sérhæft á sepa- eða hveljustigi.
Portúgalskt herskip flýtur í yfirborði sjávar, það hefur loftblöðru sem virkar eins og segl sem gerir því kleift að fljóta og það berst áfram með vindum, hafstraumum og flóði og fjöru. Seglið er glært og bláleitt eða fjólublátt. Það getur verið 9 til 30 cm langt og getur náð allt að 15 cm upp úr vatni. Undir seglinu og niðri í sjónum eru angar sem geta verið 20 m langir en eru þó að meðaltali 10 m.
La caravella portoghese (Physalia physalis Linnaeus, 1758) è un celenterato marino, una delle due specie del genere Physalia insieme a Physalia utriculus.[1] Per il suo aspetto viene spesso scambiata per una medusa, ma è in realtà un sifonoforo. Non si tratta cioè di un singolo organismo pluricellulare, ma dell'aggregazione di individui specializzati di quattro tipi diversi, chiamati zooidi,[2] collegati e fisiologicamente integrati tra loro al punto da essere reciprocamente dipendenti per la sopravvivenza. È dotata di tentacoli capaci di punture molto dolorose e pericolose per l'uomo.
Il nome "caravella portoghese" deriverebbe dall'aspetto dell'individuo galleggiante, che ricorderebbe appunto una caravella a vele spiegate.[3]
La caravella portoghese è composta da quattro tipi di polipi.[3] Il primo, chiamato pneumatoforo o più comunemente "vela", è una sacca galleggiante colma di gas, che consente all'animale di galleggiare. È lunga tra i 9 e i 30 cm, alta fino a 15 cm, prevalentemente trasparente con tinte blu, viola, rosa o malva. L'individuo è capace di generare autonomamente o prelevare dall'atmosfera i gas di cui necessita: tale miscela è solitamente composta per il 14% da monossido di carbonio mentre per il resto da azoto, ossigeno e argon nonché tracce di biossido di carbonio; questo gas può essere espulso da un orifizio con sfintere che si trova all'estremità della pneumatofora[4].[5] Ha inoltre proprietà aerodinamiche che apparentemente può modificare contraendo la cresta. Galleggia sospinta dal vento a un'angolazione dipendente dalla curvatura della parte emersa e dalla resistenza della parte sommersa. Al di sotto di essa si trovano i tentacoli, lunghi fino a 50 metri[3] (sebbene la loro lunghezza media si aggiri intorno ai 10 metri), fortemente urticanti e costituiti da individui dattilozoidi, incaricati di ricercare e catturare le prede e di dirigerle verso gli individui gastrozoidi, che si occupano della loro digestione. Della riproduzione si occupano invece gli individui gonozoidi.[6]
La Caravella portoghese si sposta mediamente di 20 metri al minuto e, in caso di vento favorevole, percorre tra i 15 e i 28 km al giorno. Essa non si sposta solamente grazie alla spinta del vento, ma può "navigare di bolina" come le barche a vela, e muoversi controvento.[4]
In caso di aggressione dalla superficie, la "vela", che è anche dotata di una sorta di sifone, può sgonfiarsi a piacimento e quindi immergersi per brevi periodi per sfuggire al predatore.[7]
La caravella portoghese è un carnivoro:[3] cattura e paralizza le sue prede, solitamente piccoli pesci e organismi marini, nonché plancton, utilizzando i suoi tentacoli velenosi che si agitano nell'acqua; intervengono quindi i polipi gastrozoidi, che sono la parte "digerente" dell'animale, i quali reagiscono con rapidità alla presenza di nutrimento e si aggrovigliano fino a raggiungerlo e ad agganciarlo; digeriscono quindi il nutrimento secernendo enzimi in grado di scomporre le proteine, i carboidrati e i lipidi.
Gli oltre dieci tipi di veleno di cui sono colme le nematocisti nei tentacoli della caravella portoghese sono in grado di paralizzare e uccidere rapidamente piccoli pesci e una varietà di altre prede di piccole dimensioni. Ciascun tipo di veleno è caratterizzato da un suo colore e per alcuni non sono ancora conosciuti rimedi.[8] I tentacoli staccati ed in genere gli esemplari morti rimangono ugualmente pericolosi per ore se non giorni dall'avvenuto distacco o morte.[9]
Questa specie è responsabile ogni anno di oltre 10.000 punture sull'uomo in Australia, particolarmente sulla costa orientale, meno frequentemente nella costa meridionale e occidentale.[10]
Le punture causano solitamente forte dolore nell'uomo, lasciando ferite simili a frustate, vere e proprie piaghe arrossate che durano normalmente due o tre giorni, mentre il dolore solitamente scompare dopo un'ora. Più raramente gli effetti avversi possono aggravarsi: shock anafilattico, febbre e interferenze con le funzioni cardiache e polmonari[11] sono possibili, fino alla morte,[12] seppure ciò accada raramente.[13] Dopo una puntura potrebbero rendersi necessarie cure mediche, specialmente se il dolore rimane intenso, se c'è una reazione estrema, se l'esantema peggiora, se si scatena un malessere diffuso o una striscia arrossata si sviluppa tra i linfonodi e la puntura, o se entrambe le aree diventano rosse e morbide. Diversi trial clinici, per quanto riguarda le misure immediate, consigliano di immergere la parte urticata in acqua ad una temperatura di 45° per 20 minuti.[4]
Un piccolo pesce, Nomeus gronovii (noto come "derivante delle caravelle" o "pesce pastore"), è parzialmente immune al veleno delle nematocisti e può vivere tra i tentacoli. Sembra che eviti i tentacoli più grandi e si cibi di quelli più piccoli vicini allo pneumatoforo. In mezzo ai tentacoli, oltre a questa specie, ne vengono spesso rilevate altre, come il pesce pagliaccio o il carangide Carangoides bartholomaei. In particolare il primo, similmente a quanto accade con le anemoni di mare, si aggira illeso tra i tentacoli, probabilmente grazie al suo muco protettivo, capace di bloccare le nematocisti.
Tutti questi pesci, rifugiandosi tra i tentacoli velenosi, si riparano dai propri predatori, mentre per la caravella la loro presenza attira altri organismi di cui cibarsi.[14]
I polpi del genere Tremoctopus sono immuni al veleno della Physalia physalis e sono noti per strapparne i tentacoli e usarli a scopo difensivo[15].
La tartaruga comune Caretta caretta si ciba della caravella portoghese abitualmente.[16] La pelle della tartaruga è infatti troppo spessa perché le punture riescano a penetrarla. Anche i molluschi Glaucus atlanticus[17] e Janthina janthina[18] si cibano della caravella.
La caravella portoghese è una specie oceanica che vive al largo, molto comune nelle fasce subtropicali e tropicali degli oceani Atlantico, Indiano e Pacifico, ma capace di sopravvivere a nord fino alle latitudini della Baia di Fundy e delle isole Ebridi.[19] È presente ma non comune nel mar Mediterraneo occidentale[20], dove gli avvistamenti sembrano aumentare di anno in anno ad esempio in Spagna (Murcia)[11] e in Sicilia[21]. Sebbene sia una specie oceanica, la sua presenza in Mediterraneo probabilmente c'è sempre stata[22].
Vive esclusivamente sulla superficie dell'oceano, mantenendo il galleggiamento grazie allo "pneumatoforo", il caratteristico sacchetto trasparente colmo di gas, mentre il resto rimane sommerso sotto di esso.[3] Non avendo organi deputati alla locomozione, la caravella si muove sfruttando la combinazione tra venti, correnti e maree.
Forti venti possono spingerle ad avvicinarsi alla costa, in alcuni casi portandole anche a spiaggiare. Raramente si rinviene un esemplare solitario: nella maggior parte dei casi, infatti, al ritrovamento di uno consegue l'avvistamento di altri nelle vicinanze.[3] La reazione al loro ritrovamento sotto costa differisce notevolmente da una parte all'altra del mondo. Data la pericolosità delle sue punture, spesso il rinvenimento può portare alla chiusura totale delle spiagge coinvolte.[23]
Physalia utriculus è un'altra specie del genus Physalia contemplata da NCBI[24], ma non da WoRMS[25] e ITIS[26]. La supposta distinzione fra le due specie risiederebbe nella loro distribuzione: la P. physalis nell'oceano Atlantico e la P. utriculus nell'Indo-Pacifico.
Le punture di una caravella portoghese, anche se raramente, possono essere letali per l'uomo.[27][28] Essendo spesso scambiata per una medusa, si adoperano talvolta rimedi inappropriati: la composizione del veleno differisce infatti da quello delle meduse vere e proprie. I trattamenti appropriati possono essere elencati come segue:
Non è per il momento consigliato l'utilizzo dell'aceto[30] in quanto l'utilizzo di quest'ultimo pare facilitare la penetrazione delle tossine e peggiora i sintomi delle punture, ma recenti studi affermano il contrario.[33] È stato anche confermato il pericolo di emorragie tramite le punture di specie più piccole.[34]
Caravella portoghese spiaggiata La caravella portoghese (Physalia physalis Linnaeus, 1758) è un celenterato marino, una delle due specie del genere Physalia insieme a Physalia utriculus. Per il suo aspetto viene spesso scambiata per una medusa, ma è in realtà un sifonoforo. Non si tratta cioè di un singolo organismo pluricellulare, ma dell'aggregazione di individui specializzati di quattro tipi diversi, chiamati zooidi, collegati e fisiologicamente integrati tra loro al punto da essere reciprocamente dipendenti per la sopravvivenza. È dotata di tentacoli capaci di punture molto dolorose e pericolose per l'uomo.
Portugališkasis laivelis (lot. Physalia physalis) – duobagyvių (Cnidaria) tipo, dilginamųjų (Siphonophora) būrio rūšis.
Portugališkieji laiveliai plaukioja didelėmis (iki kelių tūkstančių) grupėmis. Gyvena vandens paviršiuje. Mėlynas oro burbulas, pripildytas dujų, atstoja „burę“ (pneumatoforą) kyšančią virš vandens. Vėjas gali plukdyti jį kaip laivelį, tačiau kilus audrai, iš burbulo oras išeina ir gyvūnas panyra po vandeniu.
Dauginasi nelytiniu būdu.
Minta nedidelėmis (iki 30 cm) žuvimis, kurias pagauna dilginamosiomis ląstelėmis padengtais čiuptuvais. Paralyžiuota žuvis pernešama į polipų koloniją, esančią po oro burbulu, kur laimikis smulkinamas ir apdorojamas. Portugališkasis laivelis turi daugybę nuodingųjų kapsulių. Nuodai gali būti pavojingi žmogui (savo sudėtimi prilygsta kobros nuodams).
Portugališkasis laivelis užauga iki 9-35 cm skersmens, o čiuptuvai gali siekti 20 m ilgį.
Paplitę visose šiltosiose jūrose, bet dažniausiai Ramiajame, Indijos vandenynuose ir Atlanto vandenyno įlankose. Vikiteka
Portugališkasis laivelis (lot. Physalia physalis) – duobagyvių (Cnidaria) tipo, dilginamųjų (Siphonophora) būrio rūšis.
Portugališkieji laiveliai plaukioja didelėmis (iki kelių tūkstančių) grupėmis. Gyvena vandens paviršiuje. Mėlynas oro burbulas, pripildytas dujų, atstoja „burę“ (pneumatoforą) kyšančią virš vandens. Vėjas gali plukdyti jį kaip laivelį, tačiau kilus audrai, iš burbulo oras išeina ir gyvūnas panyra po vandeniu.
Dauginasi nelytiniu būdu.
Minta nedidelėmis (iki 30 cm) žuvimis, kurias pagauna dilginamosiomis ląstelėmis padengtais čiuptuvais. Paralyžiuota žuvis pernešama į polipų koloniją, esančią po oro burbulu, kur laimikis smulkinamas ir apdorojamas. Portugališkasis laivelis turi daugybę nuodingųjų kapsulių. Nuodai gali būti pavojingi žmogui (savo sudėtimi prilygsta kobros nuodams).
Portugališkasis laivelis užauga iki 9-35 cm skersmens, o čiuptuvai gali siekti 20 m ilgį.
Paplitę visose šiltosiose jūrose, bet dažniausiai Ramiajame, Indijos vandenynuose ir Atlanto vandenyno įlankose. Vikiteka
Het Portugees oorlogsschip (wetenschappelijke naam: Physalia physalis) is een staatkwal die voorkomt in de warmere zeeën. Het is geen echte kwal, maar een complexe kolonie van honderden poliepen van vier typen.[1] De naam is afkomstig van ontdekkingsreizigers uit de 16e eeuw. Portugal was toen de grootste zeemacht en de Portugese kraken boezemden iedereen angst in, net als dit "dier".
Het Portugees oorlogsschip bestaat uit vier typen poliepen. Iedere poliep heeft zijn eigen taak.
Elk Portugees oorlogsschip kent twee stadia: dat van een drijvende groep poliepen en dat van een kleine, rondzwemmende meduse, die lijkt op een kwal. Dit is het geslachtsrijpe stadium, waarin het dier zowel eitjes als sperma maakt. Het ontwikkelt zich als een kleine bult op een van de voortplantingspoliepen die aan de blaas hangen, tot het losbreekt om een drijvende larve te worden. Dit begint als één poliep, maakt er meer en wordt zo een volledige kolonie.
De natuurlijke vijanden van het Portugees oorlogsschip zijn de lederschildpad en de verschillende soorten zeeslakken, die immuun zijn voor het gif en de dieren op hun menu hebben staan.
Het Portugees oorlogsschip, dat sporadisch in de Noordzee[2] gesignaleerd wordt, wordt vaak ten onrechte als kwal aangeduid. Dit kan tot een verkeerde behandeling van de beten leiden, aangezien het gif van poliepen van een andere samenstelling is dan dat van een schijfkwal. Het gif doodt meestal niet, maar veroorzaakt wel veel pijn, en eventueel koorts, een shock, en ademhalingsproblemen. Toch overleven sommige mensen een ontmoeting met het Portugees oorlogsschip niet, niet in de laatste plaats door het gevaar in het water in de tentakels verstrikt te raken, verlamd te raken en te verdrinken.
Een tweede kennismaking kan bovendien resulteren in een allergische reactie op het gif. De reactie, een anafylactische shock, is een acute en in principe levensbedreigende allergische reactie op een lichaamsvreemde stof. Hierdoor wordt een hevige immuunreactie van het lichaam op gang gebracht.
De naam werd in de zestiende eeuw door ontdekkingsreizigers met een dichterlijke vrijheid gegeven. In die periode was Portugal een belangrijker zeemacht dan Engeland of Spanje. Net zoals het dier joegen de Portugese schepen iedereen schrik aan.
Bronnen, noten en/of referentiesHet Portugees oorlogsschip (wetenschappelijke naam: Physalia physalis) is een staatkwal die voorkomt in de warmere zeeën. Het is geen echte kwal, maar een complexe kolonie van honderden poliepen van vier typen. De naam is afkomstig van ontdekkingsreizigers uit de 16e eeuw. Portugal was toen de grootste zeemacht en de Portugese kraken boezemden iedereen angst in, net als dit "dier".
Portugisisk krigsskip (Physalia sp.) er en kolonimanet. Den har en gassfylt flottør som kan bli 30 cm lang, og som stikker opp av vannet og fanger opp vinden. På toppen av flottøren sitter et seil som dyppes i vannet med noen minutters mellomrom for å unngå uttørking. Under flottøren slepes opptil 10 m lange tentakler gjennom vannet. Disse tentaklene inneholder nok gift til å drepe fisk på størrelse med en makrell. Portugisisk krigsskip lever av fisk som den fanger på nettopp denne måten.
Portugisisk krigsskip kan påtreffes i alle tropiske hav, men er mest vanlig i Atlanterhavet, Stillehavet og i Det indiske hav. Forgiftningen fra et portugisisk krigsskip er sjelden dødelig, men svært smertefull, og panikk kan føre til drukning. Maneten er i de senere årene blitt observert en rekke ganger i middelhavsområdet rundt Spania, og er til og med funnet skylt i land på strender i England.[1]
Physalia physalis er klassifisert som farlig med flere dokumenterte dødsfall på samvittigheten[2] Blue bottle (Physalia ulitrchuse) kan forveksles med Physalia physalis av utseende, men er mindre av størrelse og har bare én tentakkel. Physalia ulitrchuse er ikke fullt så farlig som Physalia physalis, men også denne maneten brenner kraftig.
I alle varme hav finnes det en særpreget fauna som driver i overflaten. Andre arter som tilhører denne faunaen er to småmaneter i ordenen Anthomedusae: bidevindseiler og Porpita. Nakensneglene Glaucus atlanticus og Glaucilla marginata ernærer seg hovedsakelig av manetene, og bruker de giftige polyppene til selvforsvar. Sneglene i slekten Janthina beiter også på manetene. Blant tentaklene lever fisken Nomeus gronovii, som på samme måte som for eksempel klovnefisk og hvittingyngel unngår å bli brent på grunn av naturlig beskyttelse.
Skader som følge av møte med de vanligste tropiske brennmanetene kan forebygges, ved at man smører seg inn med en brennmanetbeskyttende krem[3], [4] FØR man skal ut og bade eller drive med vannsport. Brennmanetbeskyttelseskremen har en forebyggende effekt mot alle type nesledyr, også farlige kubemaneter.
Skader fra maneter som er klassifisert som farlige, som Physalia sp eller de livsfarlige manetene irukandji og kubemaneter, forebygges med 4 enkle råd:
Portugisisk krigsskip (Physalia sp.) er en kolonimanet. Den har en gassfylt flottør som kan bli 30 cm lang, og som stikker opp av vannet og fanger opp vinden. På toppen av flottøren sitter et seil som dyppes i vannet med noen minutters mellomrom for å unngå uttørking. Under flottøren slepes opptil 10 m lange tentakler gjennom vannet. Disse tentaklene inneholder nok gift til å drepe fisk på størrelse med en makrell. Portugisisk krigsskip lever av fisk som den fanger på nettopp denne måten.
Portugisisk krigsskip kan påtreffes i alle tropiske hav, men er mest vanlig i Atlanterhavet, Stillehavet og i Det indiske hav. Forgiftningen fra et portugisisk krigsskip er sjelden dødelig, men svært smertefull, og panikk kan føre til drukning. Maneten er i de senere årene blitt observert en rekke ganger i middelhavsområdet rundt Spania, og er til og med funnet skylt i land på strender i England.
Physalia physalis er klassifisert som farlig med flere dokumenterte dødsfall på samvittigheten Blue bottle (Physalia ulitrchuse) kan forveksles med Physalia physalis av utseende, men er mindre av størrelse og har bare én tentakkel. Physalia ulitrchuse er ikke fullt så farlig som Physalia physalis, men også denne maneten brenner kraftig.
I alle varme hav finnes det en særpreget fauna som driver i overflaten. Andre arter som tilhører denne faunaen er to småmaneter i ordenen Anthomedusae: bidevindseiler og Porpita. Nakensneglene Glaucus atlanticus og Glaucilla marginata ernærer seg hovedsakelig av manetene, og bruker de giftige polyppene til selvforsvar. Sneglene i slekten Janthina beiter også på manetene. Blant tentaklene lever fisken Nomeus gronovii, som på samme måte som for eksempel klovnefisk og hvittingyngel unngår å bli brent på grunn av naturlig beskyttelse.
Multimedia w Wikimedia Commons Żeglarz portugalski, bąbelnica bąbelcowa, żywłoga, aretuza (Physalia physalis) – mocno parzący gatunek rurkopława z rodziny Physaliidae, kosmopolityczny, kolonijny parzydełkowiec, obejmujący kilkadziesiąt osobników wspólnie żyjących. Jest jedynym przedstawicielem rodzaju Physalia i jedynym rurkopławem występującym w dużych skupiskach. Ma charakterystyczny, unoszący się na powierzchni wody pęcherz (pneumatofor) zakończony małym żagielkowatym grzebieniem służącym do przemieszczania się kolonii. Od spodu zwisają polipy spełniające funkcje rozrodcze lub odżywcze, z których te ostatnie mogą osiągać długość kilkunastu metrów. Żeglarz portugalski ma bardzo silne parzydełka, które mogą być groźne dla człowieka.
W większości mórz, ale najczęściej spotyka się je w prądzie zatokowym północnego Atlantyku oraz w subtropikalnych wodach Oceanu Indyjskiego i Pacyfiku. Miejscami najdalej wysuniętymi na północ, gdzie został znaleziony są Zatoka Fundy oraz Hebrydy[2]. W morzach tropikalnych potrafi tworzyć ogromne ławice[3].
Żeglarz portugalski tworzy kolonie o skróconym pniu. Długość pojedynczej kolonii dochodzi do 30 cm[3]. Kolonia ma wypełniony gazem pneumatofor leżący na powierzchni wody unoszący kolonię z wiatrem. Ciśnienie gazu w jego wnętrzu jest równe z ciśnieniem atmosferycznym, jednak zaskakujący jest jego skład, gdyż zawiera 15% tlenku węgla, stężenie tlenu jest niższe niż w atmosferze, dwutlenku węgla znikome, a azotu tyle co w atmosferze. Dzieje się tak ponieważ gaz jest wytwarzany przez gruczoł gazowy, który wykorzystuje serynę jako substrat do wytwarzania CO[4]. Z pneumatoforu zwisają szeregi tentakul złożonych z osobników żywicielskich i płciowych, oraz z poskręcanych nici chwytnych ("macek") zaopatrzonych w komórki parzydełkowe służącą do paraliżowania ofiary. Ruchy tych nici przenoszą sparaliżowaną ofiarę do kolonii polipów, która znajduje się pod gazowym pęcherzem.
Żeglarz portugalski nie ma możliwości kontroli ruchu[5]. Jest zupełnie zależny od ruchów wody, wiatru oraz innych zewnętrznych bodźców[5]. Nie ma możliwości ucieczki przed drapieżnikami. W celu ochrony w komórkach parzydełkowych produkuje jad. Kiedy nastąpi kontakt jego parzydełek z innym obiektem, uwalnia go. Z tego powodu w obszarach jego występowania zakazane jest wchodzenie do wody.
Wiele ryb jest odpornych na jad żeglarza portugalskiego[5]. Podpływają one blisko niego, ponieważ jest dobrą ochroną przed drapieżnikami. Te zaś nie zbliżają się do żeglarza, aby nie mieć wstrzykniętego jadu[5].
Nie jest do końca jasne, w jaki sposób aretuza się rozmnaża. Wiadomo jednak, że rozmnaża się bezpłciowo i, że w koloniach znajdują się polipy odpowiedzialne za rozród. Z nich powstają nowe kolonie. Jeśli przyjmiemy ten punkt widzenia, zauważymy, że aretuzy mogą się nieustannie replikować, co wyjaśniałoby ich wielką liczebność. Przypuszcza się również, że żeglarz portugalski podczas śmierci wydala do oceanu plemniki i jajeczka, z których to powstają nowe żeglarze.[potrzebny przypis]
Żeglarz jest gatunkiem drapieżnym odżywiającym się planktonem, małymi rybami[6], a także innymi organizmami z miękkimi ciałami, takimi jak małe kałamarnice czy strzałki morskie[7].
Mała ryba pasterzyk może chronić się przed drapieżnikami wśród jego tentakul, gdyż potrafi omijać daktylozoidy z komórkami parzydełkowymi i jest częściowo odporna na znajdujące się w nich toksyny. Ryba odżywia się resztkami ofiar, a także gonozoidami rurkopława, co nie jest dla niego szkodliwe, ponieważ mają one zdolność do regeneracji. Natomiast żeglarz portugalski wykorzystuje pasterzyka jako przynętę, a czasem nawet go zjada.
Znane są też inne gatunki ryb odpornych na toksyny, wykorzystujące parzydełka jako kryjówki. Są to między innymi: Carangoides bartholomaei, amfiprion plamisty, przynawek retman, Schedophilus maculatus i bekaśnik.
Aretuzy powodują na całym świecie oparzenia mniej lub bardziej poważne w skutkach, czasem prowadzące do śmierci. W mieście Adicora w Wenezueli na przełomie 2006/2007 stwierdzono 59 przypadków oparzeń. Większość ofiar stanowili turyści[8]. Toksyna żeglarza portugalskiego (białko o masie cząsteczkowej 240 kDa) składa się z trzech silnie glikozylowanych podjednostek. W warunkach laboratoryjnych może powodować zaburzenia pracy układu krwionośnego, co u małych ssaków może być śmiertelne[9]. Kontakt z jego nićmi chwytnymi jest bolesny dla człowieka i może skutkować dysfunkcjami naczynioruchowymi, zapaścią[10], niewydolnością oddechową, zaburzeniami w układzie nerwowym, mięśniowo-szkieletowym i pokarmowym[11].
Niewiele wiadomo, jak bardzo wrażliwa jest aretuza na zanieczyszczenie morza i jak reaguje na zmniejszenie zasobów rybnych morza. Obecnie jednak ten gatunek nie jest bezpośrednio zagrożony.
Żeglarz portugalski, bąbelnica bąbelcowa, żywłoga, aretuza (Physalia physalis) – mocno parzący gatunek rurkopława z rodziny Physaliidae, kosmopolityczny, kolonijny parzydełkowiec, obejmujący kilkadziesiąt osobników wspólnie żyjących. Jest jedynym przedstawicielem rodzaju Physalia i jedynym rurkopławem występującym w dużych skupiskach. Ma charakterystyczny, unoszący się na powierzchni wody pęcherz (pneumatofor) zakończony małym żagielkowatym grzebieniem służącym do przemieszczania się kolonii. Od spodu zwisają polipy spełniające funkcje rozrodcze lub odżywcze, z których te ostatnie mogą osiągać długość kilkunastu metrów. Żeglarz portugalski ma bardzo silne parzydełka, które mogą być groźne dla człowieka.
A caravela-portuguesa (Physalia physalis) é o único organismo em colônia heteromorfa, no grupo dos cnidários.[1] Ou seja, são seres que vivem em colônia, isto é, estão conectados anatomicamente e não sendo um único ser. E são divididos em duas partes: região subnatural e região natural, as duas estando opostas. Vivem nas águas de todas as regiões tropicais dos oceanos. Possuem a cor azul ou ainda rosa e roxa, dependendo de diversos fatores ambientais, e tentáculos que possuem diversas células urticantes.[2] Em contato com a pele, podem provocar queimaduras de até terceiro grau. Apesar da aparência, não são medusas.
O nome caravela-portuguesa deve-se à semelhança dos cnidários e as caravelas utilizadas como navios de guerra. São uma colônia de organismos geneticamente diferentes e altamente especializados que aparentam ser uma única criatura. A sua principal toxina à qual utilizam é a fisalitoxina (glicoproteína de 240 kDa) com citotoxicidade e toxicidade hemolítica.[3] As vezes são encontradas junto com o peixe-português (Nomeus gronovii).
A caravela-portuguesa não se move - flutua à superfície das águas, empurrada pelo vento, com os tentáculos pendentes com a finalidade de capturar peixes para a sua alimentação. Os tentáculos podem atingir um comprimento de 50 metros, mas a média é cerca de 30 metros [4][5].
A colónia divide-se em quatro tipos de pólipo:
Os cnidócitos, que são as células urticantes, portadoras dos nematocistos, encontram-se nos tentáculos e são accionados pela "rede nervosa". A caravela-portuguesa tem dois tipos de nematocistos: pequenos e grandes; estes "órgãos" conservam as suas propriedades por muito tempo, mesmo que o indivíduo tenha ficado várias horas fora de água.
No caso de haver contacto com os tentáculos de uma caravela-portuguesa deve-se tentar remover, usando apenas água do mar, todos os pedaços que estejam agarrados à pele, devendo-se procurar assistência médica assim que possível.[6]
A caravela-portuguesa é importante para a alimentação das tartarugas-marinhas, que são imunes ao veneno.[7]
As espécies Physalia physalis e Physalia utriculus são responsáveis por mais de 10000 queimaduras a humanos na Australia todo verão, particularmente na costa leste, mas também ocorrendo na costas sul e oeste australiana.[8]
Os organismos individuais são unissexuais, cada um com gonozooides (órgãos sexuais) formado por gonóforos com o formato de pequenas bolsas contendo as gónadas. São animais dioécios, isto é, todos os indivíduos numa colónia são do mesmo sexo. Na fase de reprodução, os espermatozoides separam-se da colónia e expelem os gâmetas. Uma densidade populacional mínima de caravelas-portuguesas é necessária para que ocorra a fertilização. Boa parte da reprodução acontece no período do outono, produzindo a grande quantidade de exemplares jovens que são comumente avistados durante o inverno e a primavera. As larvas desenvolvem-se muito rapidamente, e transformam-se em pequenas criaturas flutuantes.
A caravela-portuguesa é temida pelo seu poder urticante. Encontra-se entre as simples formas animais, não possui cérebro e reage a estímulos. Apesar da caravela-portuguesa parecer um animal, é, na realidade, uma colônia composta por muitos animais inter-relacionados (pólipos) em que cada um desempenha uma tarefa específica. Possui tentáculos com um comprimento de até 50 centimetros e um flutuador que parece a vela de uma caravela portuguesa, de onde provém o seu nome comum, caravela-portuguesa.
.jpg)
|título= (ajuda) A caravela-portuguesa (Physalia physalis) é o único organismo em colônia heteromorfa, no grupo dos cnidários. Ou seja, são seres que vivem em colônia, isto é, estão conectados anatomicamente e não sendo um único ser. E são divididos em duas partes: região subnatural e região natural, as duas estando opostas. Vivem nas águas de todas as regiões tropicais dos oceanos. Possuem a cor azul ou ainda rosa e roxa, dependendo de diversos fatores ambientais, e tentáculos que possuem diversas células urticantes. Em contato com a pele, podem provocar queimaduras de até terceiro grau. Apesar da aparência, não são medusas.
O nome caravela-portuguesa deve-se à semelhança dos cnidários e as caravelas utilizadas como navios de guerra. São uma colônia de organismos geneticamente diferentes e altamente especializados que aparentam ser uma única criatura. A sua principal toxina à qual utilizam é a fisalitoxina (glicoproteína de 240 kDa) com citotoxicidade e toxicidade hemolítica. As vezes são encontradas junto com o peixe-português (Nomeus gronovii).
Portugalska ladjica (znanstveno ime Physalia physalis) je ožigalkar iz razreda trdoživnjakov. Ta morski nevretenčar ima v ožigalkah močan toksin, ki lahko povzroči tudi smrt pri človeku.
Dolžina telesa je 9-35 cm, dolžina lovk običajno 15m, v zelo redkih primerih pa so lahko dolge do 50m. Živijo nekaj mesecev.
Pod plinskimi mehurji portugalske ladjice se nahajajo trume polipov, od katerih visi navzdol veliko število lovk. Nekatere teh lovk imajo ožigalke, ki vsako majhno ribo, ki pride v bližino, omrtvijo. Ožigalke imajo tudi mišice in takoj, ko je plen omamljen, ga dvignejo h koloniji polipov, ki leži pod plinskim mehurjem. Tukaj se spravijo nad plen posebni polipi za hranjenje ter ga použijejo. Portugalska ladjica zgrabi vsako ribo, ki jo lahko obvlada.
Ne glede na to goji poseben odnos z majhno ribico, imenovano okroglorepko, ki ji pomaga pri lovljenju plena.
Portugalska ladjica je oborožena z velikim številom nematocistov (ožigalk). Vsaka vsebuje zavito votlo cevčico, ki je prevlečena s tankimi dlačicami. Vsak pritisk na izrastek kot npr. bežen dotik ribe, ki plava mimo, sproži mehanizem. Ožigalke se izstrelijo kot majhne harpune v plen, vendar ostanejo povezane z lovkami. Vsebujejo nevaren strup, ki je podoben strupu kobre. Ribe od njega poginejo, pri človeku pa povzroči vročico, šok ter težave z dihanjem.
Portugalske ladjice zasledimo v toplih svetovnih morjih, pogosto v skupinah na tisoče.Njihovi bleščeči barvni plinasti mehurji, ki prepuščajo svetlobo, gledajo približno 15 centimetrov iz vode ter delujejo kot jadro. Še bolj izredno pa je to, da lahko žival, da obdrži določeno smer, križari celo diagonalno na veter. To ožigalko se običajno najde v bližini morske obale, medtem ko se v toplejših morjih pusti odnesti celo do zemeljskih tečajnikov. Vendar pa jo močni, na obalo usmerjeni vetrovi, lahko spihajo tudi na kopno.
Veliki plinski mehur je napolnjen pretežno z dušikom in služi kot jadro. V nevihtnem vremenu pa se zrak lahko izpusti, da se meduza lahko potopi malo pod površino vode, kjer je varna pred vetrom in vremenom.
Malo je znanega o tem, kako občutljiva je portugalska ladjica na onesnaževanje morja in na zmanjšano število rib, vendar pa sedaj ta vrsta ni neposredno ogrožena.
Kako se portugalska ladjica razmnožuje še ni popolnoma pojasnjeno. Vsekakor pa je znano, da se znotraj kolonije nahajajo polipi, ki so pristojni za razmnoževanje. Iz teh nastajajo na nespolni način nove kolonije. Gledano tako, se lahko vsaka portugalska ladjica vedno ponovno razmnožuje sama, kar bi lahko obrazložilo njihovo ogromno število. Poleg tega se tudi predvideva, da portugalska ladjica ob smrti izloči jajčeca ter spermije v morje, iz oplojenih jajčec se zopet razvijejo nove ožigalke.
Najdemo jih povsod v toplih morjih sveta, najbolj pa je razširjena v zalivskem toku severnega Atlantika v subtropskih vodah Indijskega in Tihega oceana.
Portugalska ladjica (znanstveno ime Physalia physalis) je ožigalkar iz razreda trdoživnjakov. Ta morski nevretenčar ima v ožigalkah močan toksin, ki lahko povzroči tudi smrt pri človeku.
Dolžina telesa je 9-35 cm, dolžina lovk običajno 15m, v zelo redkih primerih pa so lahko dolge do 50m. Živijo nekaj mesecev.
Blåsmanet (Physalia physalis), eller portugisisk örlogsman, är en manetliknande kolonial organism som tillhör klassen hydrozoer och som företrädesvis lever i tropiska vatten. Arten är ingen manet, utan ett kluster eller koloni av ett antal[1] olika organismer med samma genetiska ursprung, så kallade zooider. Den består av en gasblåsa från vilken näringsceller och nässelceller hänger ned.
Längs dess tentakler har den nässelceller som reagerar och skjuter ut sitt gift vid beröring.[2] Dessa tentakler kan bli upp till 50 meter långa, även om omkring 10 meter är den genomsnittliga längden. Den har en blåsa som fylls med gas utsöndrad av ett av djuren och som sticker upp ovan vattenytan och fungerar som ett segel. "Seglet" kan tömmas, för att undkomma angripare, så att blåsmaneten sjunker.
Gasblåsan kan hos den atlantiska varianten bli upp till 30 centimeter lång, och innehåller huvudsakligen kvävgas och kolmonoxid men även en mindre del argon.[3]
I fuktigt klimat kan nässelcellerna reagera lång tid efter att djuret är synligt dött.
Blåsmanet som spolats upp på land.
Blåsmanet på grunt vatten.
Blåsmanet (Physalia physalis), eller portugisisk örlogsman, är en manetliknande kolonial organism som tillhör klassen hydrozoer och som företrädesvis lever i tropiska vatten. Arten är ingen manet, utan ett kluster eller koloni av ett antal olika organismer med samma genetiska ursprung, så kallade zooider. Den består av en gasblåsa från vilken näringsceller och nässelceller hänger ned.
Längs dess tentakler har den nässelceller som reagerar och skjuter ut sitt gift vid beröring. Dessa tentakler kan bli upp till 50 meter långa, även om omkring 10 meter är den genomsnittliga längden. Den har en blåsa som fylls med gas utsöndrad av ett av djuren och som sticker upp ovan vattenytan och fungerar som ett segel. "Seglet" kan tömmas, för att undkomma angripare, så att blåsmaneten sjunker.
Gasblåsan kan hos den atlantiska varianten bli upp till 30 centimeter lång, och innehåller huvudsakligen kvävgas och kolmonoxid men även en mindre del argon.
I fuktigt klimat kan nässelcellerna reagera lång tid efter att djuret är synligt dött.
Physalia physalis dünyanın en tehlikeli denizanası türlerinden biridir. Mavi-mor renklerde olup gaz dolu bir mesane ile kaplıdır.[1]
Boyları 10–25 cm arası olan bu canlının deniz yüzeyinin altına uzanan ince dalları yaklaşık 150 cm kadar uzanabilir. Bu ince kök şeklindeki uzantıları nematosist zehiri ile kaplıdır ve diğer küçük canlıları felç ederek öldürmekte kullanır. Physalia physalis ılık okyanuslar boyunca yalnız veya toplu şekilde 1000 ve daha fazla grup halinde yüzer. Hava yastığı şeklindeki görünüşü sayesinde yüzeyde rüzgarın etkisiyle ilerler.
.png)
.jpg)
Physalia physalis dünyanın en tehlikeli denizanası türlerinden biridir. Mavi-mor renklerde olup gaz dolu bir mesane ile kaplıdır.
Boyları 10–25 cm arası olan bu canlının deniz yüzeyinin altına uzanan ince dalları yaklaşık 150 cm kadar uzanabilir. Bu ince kök şeklindeki uzantıları nematosist zehiri ile kaplıdır ve diğer küçük canlıları felç ederek öldürmekte kullanır. Physalia physalis ılık okyanuslar boyunca yalnız veya toplu şekilde 1000 ve daha fazla grup halinde yüzer. Hava yastığı şeklindeki görünüşü sayesinde yüzeyde rüzgarın etkisiyle ilerler.
На відміну від багатьох інших сифонофор, португальський кораблик має лише один великий (до 30 сантиметрів) заповнений газом поплавок, що має назву пневматофор, а не кілька дрібних. Склад газу в поплавку може змінюватись в широких межах: від еквівалентного довколишньому повітрю до майже 90 % діоксиду вуглецю. Також для пневматофору португальського кораблика характерна наявність сифона — клапана, завдяки якому об'єм газу в ньому може швидко змінюватись.
Португальський кораблик є двосторонньо-симетричним, з щупальцями, які ростуть лише на одному з кінців пневматофора. Довжина щупалець може досягати 10 (і навіть, за деякими джерелами, 20) метрів. Для нормального функціонування пневматофор потребує постійного змочування (при висиханні він розтріскується), тому колонія здатна періодично повертати його на деякий кут, «прикладаючи» до поверхні води різними боками; при небезпеці нападу з поверхні газ з пневматофору стравлюється, і вся колонія занурюється під воду.
Окрім підтримання плавучості, функцією пневматофору є забезпечення руху колонії завдяки вітру, поза як на відміну від інших сифонофор , фізалія не має у складі колонії здатних до скорочення медузоїдів. При цьому в популяції існує приблизно рівна кількість «правовітрильних» та «лівовітрильних» особин: вони розрізняються по тому, в який бік вигнутий пневматофор відносно переднього (протилежного тому, до якого кріпляться щупальця) кінця при плаванні. Така вигнуто-скошена форма пневматофору забезпечує рух під кутом до напрямку вітру, тому при постійному вітрі «правовітрильні» і «лівовітрильні» кораблики розходяться під кутом в різні боки, і, таким чином, часто формують групи «чистого» в термінах форми пневматофору складу.
Ловчі щупальця португальського кораблика, які належать дактилозооїдам (один з різновидів поліпів, що формують цю колонію), можуть скорочуватись на 70-80 %, що забезпечує підтягування здобичі до гастрозооїдів та уникнення небезпеки (докладніше про різновиди поліпів та їхні функції в колонії — див. в статті Сифонофори). Основною здобиччю дактилозооїдів є планктонні безхребетні (переважно — дрібні ракоподібні) та мальки риб. Португальський кораблик вбиває цих тварин завдяки нематоцистам (жалячим клітинам) на щупальцях дактилозооїдів, що секретують потужну отруту.
Португальський кораблик є потенційно небезпечною для людини істотою: відомо кілька смертельних випадків, зумовлених сильним ураженням його жалячими щупальцями; але звичайно навіть потужний щільний контакт з ним не призводить до наслідків, серйозніших за сильний біль. При цьому у відірваних від колонії, і навіть висохлих, щупальцях, викинутих на берег, нематоцисти лишаються активними і можуть завдавати ураження протягом кількох тижнів. Отрута розповсюджується по лімфатичній системі і може викликати сильний біль.
Відповідно до дослідження, проведеного доктором Джефрі Ісбістером (Ньюкастл, Австралія) з 2003 по 2005 рік, найкращим засобом лікування постраждалих від португальського кораблика є обробка враженої ділянки гарячою водою, нагрітою до 45° Цельсію. Вода такої температури розкладає отруту португальського кораблика та полегшує біль.
Іншим здавна відомим засобом лікування опіків, спричинених португальським корабликом, є прикладання льоду до ураженої ділянки: лід знижує больову чутливість і уповільнює розповсюдження отрути, але не розкладає її.
Повторне враження цим гідроїдом людини може викликати в неї алергічну реакцію.
Судячи з багатьох спостережень, морська черепаха логгерхед (Caretta caretta) є імунною до отрути фізалії: цих черепах неодноразово спостерігали за поїданням португальських корабликів. Також на фізалію полює Риба-місяць (Mola mola).
Восьминіг Тремоктопус фіалковий (Tremoctopus violaceus) теж стійкий до отрути фізалії. Він використовує її як знаряддя нападу і захисту. Він обриває отруйні щупальця португальського кораблика і намотує їх на свої чотири передні кінцівки.
Фермери Гваделупи і Колумбії використовують висушені щупальця Фізалій як отруту проти пацюків.
Physalia physalis thuộc họ Physaliidae. Nó có tua có nọc độc có thể gây đau dữ dội. Dù bề ngoài giống con sứa, nó không phải là loài sứa mà là loài siphonophore, khác ở chỗ nó không phải là một loài đơn mà là một quần thể nhiều cá thể nhỏ gọi là các zooid[1]. Mỗi zooid này chuyên biệt rất cao dù kết cấu của nó trông giống như các động vật duy nhất, chúng dính vào nhau và tích hợp về sinh lý đến mức chúng không thể sống sót một cách độc lập. Loài này sinh sống ở bề mặt đại dương. Bàng quang chứa đầy khí, hoặc pneumatophore, vẫn còn ở bề mặt, trong khi phần còn lại ngập dưới nước[2]. Do chúng không có phương tiện đẩy, chúng chuyển nhờ sự kết hợp của gió, dòng chảy và thủy triều. Mặc dù nó có thể được tìm thấy ở bất cứ nơi nào trong vùng biển (đặc biệt là vùng biển nước ấm), nó được tìm thấy phổ biến nhất ở các vùng nhiệt đới và cận nhiệt đới của Thái Bình Dương và Ấn Độ Dương và Đại Tây Dương và bắc hải lưu Gulf Stream. Chúng đã được tìm thấy xa về phía bắc vịnh Fundy và Hebrides[3]. Tại Địa Trung Hải, chúng đã được phát hiện lần đầu ở ngoài khơi Tây Ban Nha và sau đó ở Corse[4][5] Năm 2010, chúng được nhìn thấy quanh Malta[6]. Mùa hè năm 2009, hội đồng hạt Pembrokeshire khuyến cáo những người tắm biển ở các khu vực nước có loài này ở vùng biển xứ Wales. Tại Ireland, có hàng tá trường hợp nhìn thấy loài này được xác nhận (năm 2009–2010), từ Termonfeckin ở hạt Louth đến bờ biển hạt Antrim.[7] Bên kia bờ Đại Tây Dương, chúng dạt vào bở dọc theo bắc vịnh Mexico và bờ đông và tây của Florida. Chúng cũng được tìm thấy ở vùng biển Costa Rica, đặc biệt là tháng 3 và tháng 4, khi chúng cũng được tìm thấy ngoài khơi Guyana, Colombia, Jamaica, và Venezuela.[cần dẫn nguồn].
.jpg)
|archivedate= (trợ giúp) Physalia physalis thuộc họ Physaliidae. Nó có tua có nọc độc có thể gây đau dữ dội. Dù bề ngoài giống con sứa, nó không phải là loài sứa mà là loài siphonophore, khác ở chỗ nó không phải là một loài đơn mà là một quần thể nhiều cá thể nhỏ gọi là các zooid. Mỗi zooid này chuyên biệt rất cao dù kết cấu của nó trông giống như các động vật duy nhất, chúng dính vào nhau và tích hợp về sinh lý đến mức chúng không thể sống sót một cách độc lập. Loài này sinh sống ở bề mặt đại dương. Bàng quang chứa đầy khí, hoặc pneumatophore, vẫn còn ở bề mặt, trong khi phần còn lại ngập dưới nước. Do chúng không có phương tiện đẩy, chúng chuyển nhờ sự kết hợp của gió, dòng chảy và thủy triều. Mặc dù nó có thể được tìm thấy ở bất cứ nơi nào trong vùng biển (đặc biệt là vùng biển nước ấm), nó được tìm thấy phổ biến nhất ở các vùng nhiệt đới và cận nhiệt đới của Thái Bình Dương và Ấn Độ Dương và Đại Tây Dương và bắc hải lưu Gulf Stream. Chúng đã được tìm thấy xa về phía bắc vịnh Fundy và Hebrides. Tại Địa Trung Hải, chúng đã được phát hiện lần đầu ở ngoài khơi Tây Ban Nha và sau đó ở Corse Năm 2010, chúng được nhìn thấy quanh Malta. Mùa hè năm 2009, hội đồng hạt Pembrokeshire khuyến cáo những người tắm biển ở các khu vực nước có loài này ở vùng biển xứ Wales. Tại Ireland, có hàng tá trường hợp nhìn thấy loài này được xác nhận (năm 2009–2010), từ Termonfeckin ở hạt Louth đến bờ biển hạt Antrim. Bên kia bờ Đại Tây Dương, chúng dạt vào bở dọc theo bắc vịnh Mexico và bờ đông và tây của Florida. Chúng cũng được tìm thấy ở vùng biển Costa Rica, đặc biệt là tháng 3 và tháng 4, khi chúng cũng được tìm thấy ngoài khơi Guyana, Colombia, Jamaica, và Venezuela.[cần dẫn nguồn].
Португальский кораблик, или физалия, или португальский военный кораблик[2] (лат. Physalia physalis), — вид колониальных гидроидных из отряда сифонофор, колония которого состоит из полипоидных и медузоидных особей[2]. Выделяется в монотипические род Physalia и семейство Physaliidae[3].
Крупный прозрачный пузырь на одном из концов колонии (пневматофор), размер которого достигает 30 см, заполнен газом и удерживает её на поверхности воды[2]. Он придаёт португальскому кораблику внешнее сходство с медузами сцифоидных. Ловчие щупальца представителей этого вида несут огромное количество стрекательных клеток, яд которых опасен для человека.
Как и у других сифонофор подотряда Cystonectae, в колонии португальского кораблика выделяют два отдела — пневматофор и сифосому. Нектосома, несущая нектофоры, у них отсутствует, однако имеются сифосомные нектофоры. Пневматофор представляет собой пузырь, заполненный атмосферным воздухом, обогащённым угарным газом[4]. От него асимметрично (слева или справа) отходит ствол колонии, на котором располагаются группы зооидов (кормидии). В каждом кормидии находятся представители трёх типов полипоидных особей: один половой зооид (гонозооид) и несколько питающихся зооидов (гастрозооидов) и ловчих зооидов (дактилозооидов)[5]:425. Каждый дактилозооид несёт по одному сократимому щупальцу, длина которого в расправленном состоянии может достигать 50 м. Каждый гонозооид древовидно разветвляется, и поэтому обычно называется «гонодендра». На нём расположены представители трёх типов медузоидных особей: гонофоры, сифосомные нектофоры и редуцированные сифосомные нектофоры; а также представители одного типа полипоидных особей — гонопальпоны (так называются дактилозооиды, расположенные при гонофорах)[5]:425. В гонофорах развиваются репродуктивные клетки, затем, по-видимому, гонодендра отрывается от колонии и вместе с гонофорами начинает самостоятельное развитие на поверхности воды[2].
Сокращающиеся локомоторные медузоидные зооиды (нектосомные нектофоры) у португальских корабликов отсутствуют, поэтому горизонтальное перемещение колонии возможно лишь под действием внешних сил — ветра и тока воды. При этом асимметрично расположенная сифосома подобно судовому рулю отклоняет движение колонии от задаваемого внешними силами направления.
Питаются португальские кораблики в основном личинками рыб, а также мелкими рыбами и мелкими кальмарами. Португальских корабликов поедают логгерхеды и другие морские черепахи, моллюски Glaucus atlanticus и Janthina janthina из рода янтин. В симбиотических отношениях с португальским корабликом, видимо, находится рыба-пастушок (Nomeus gronovii) из семейства номеевых[6].
По одним данным, при ожогах физалии помогает смачивание пораженной кожи 3—5%-м раствором уксуса[7][8], который препятствует срабатыванию оставшихся в ране стрекательных клеток. Ни в коем случае не надо пытаться смыть яд пресной водой, от этого разрушаются ещё целые стрекательные клетки с ядом, и боль резко усиливается. Если яд попал в глаза или боль не снимается в течение нескольких минут, то следует показаться врачу.
Согласно другой точке зрения, применять уксус при ожогах, полученных от контакта с португальским корабликом, не рекомендуется. Уксус применяется при ожогах после контакта с медузами, яд же португальского кораблика иной. Стрекательные клетки разрушаются мгновенно, что делает уксус неэффективным. Для облегчения боли рекомендуется длительное время промывать пораженные участки горячей (теплой) морской водой. В дальнейшем можно прикладывать лёд[9].
В сентябре 2016 года из-за нашествия физалий властями были закрыты четыре пляжа острова Пхукет в Таиланде[10][11].
Португальский кораблик, или физалия, или португальский военный кораблик (лат. Physalia physalis), — вид колониальных гидроидных из отряда сифонофор, колония которого состоит из полипоидных и медузоидных особей. Выделяется в монотипические род Physalia и семейство Physaliidae.
僧帽水母（學名：Physalia physalis），又稱葡萄牙戰艦，是一種管水母。雖然僧帽水母像水母，但其實是一個包含水螅體及水母體的群落。[1]每一個體都高度的專門化，互相緊扣，而不能獨立生存。
被僧帽水母刺中会極度疼痛，与蜜蜂相比有過之而無不及。
僧帽水母棲息在海平面，部份像帆浮在水面上，其餘部份則在水底下。它們不能產生動力，隨風、水流及潮汐來移動。它們分佈在大西洋熱帶海域，有時會在較北的芬迪灣及赫布里底群島。[2]它們經常出沒於南非東岸誇祖魯-納塔爾省的海灘和開普敦南岸。也有指它們出現在地中海，包括西班牙海岸及科西嘉島。[3]
僧帽水母很少會被單獨發現，往往是因海流及風將多達數千隻的僧帽水母帶到同一海域。
僧帽水母是由4种水螅體组成。[4]其中一种水螅體是一充氣的的鰾，可以令僧帽水母浮在水面。僧帽水母的鰾是左右對稱的。鰾長9－30厘米，在水面上可以延伸多15厘米，有透明，粉紅，藍或紫色。它們會將氣體注入鰾中。僧帽水母的氣體腺產生一氧化碳，填充鰾有最高達14％的一氧化碳。其餘部分氣體是氮氣，氧氣和氬氣，大氣中的氣體擴散到鰾。二氧化碳發生在痕量水平。[5] 僧帽水母會確保鰾濕潤來維生，故它們會經常輕微翻轉來保持鰾的表面濕潤。為了避免鰾受到攻擊，它們可以稍稍放氣令鰾下沉到海底。[6]
在鰾下有長觸鬚，最長可達22米[7]，平均長10米。[6]觸鬚上有充滿毒素的刺細胞，可以殺死細小的海洋生物，如魚類及蝦。觸鬚上的收縮細胞會將獵物帶到負責消化的水螅體。這些水螅體會包圍食物，分泌出可以分解各種蛋白質、碳水化合物及脂肪的酶來消化食物。
某些魚類是可以在觸鬚下生活的，完全免疫於刺細胞的毒素，並與僧帽水母有一種片利共生關係。
僧帽水母的刺細胞令細小魚類及其他獵物癱瘓。[8]就算是已死去的僧帽水母或脫落的觸鬚，在數小時內，仍可以造成同樣傷害。[9]
對於人類的影響:僧帽水母可以造成劇痛，並會留下紅色鞭痕，要2－3日才能消散。其毒素可以滲入到淋巴結，並造成更深入的痛楚。刺亦會造成過敏反應及一連串的影響，如發熱、休克及干擾心臟和肺部功能，嚴重时更會致命[10]。但致命的例子比較罕見。僧帽水母的毒液成酸性，將僧帽水母浸在醋中會強化刺細胞，即增加毒素的傳送，並令病徵惡化。[11]僧帽水母經常被誤會是水母的一種，故很多時候影響治療的成效。
蠵龜是僧帽水母的掠食者。[12]它們的皮太厚，僧帽水母的刺很難穿透及注入毒素。海蛞蝓[13]及紫螺也會吃僧帽水母。[14]毯子章魚對僧帽水母的毒素也是免疫的，並且會扯下它們的觸鬚保護自己。[15]以水母為主食的翻車魚也會吃僧帽水母。
僧帽水母很多會與多種海魚一同生活，包括小丑魚及巴托洛若鲹。小丑魚可以隨意來往僧帽水母的觸鬚之間，主因可能是其黏膜不會觸動刺細胞。這些魚類可以從僧帽水母中得到保障，而它們會吸引其他小魚來作為僧帽水母的食物。[16]
|issn=值 (帮助). |accessdate=需要含有|url= (帮助)
僧帽水母（學名：Physalia physalis），又稱葡萄牙戰艦，是一種管水母。雖然僧帽水母像水母，但其實是一個包含水螅體及水母體的群落。每一個體都高度的專門化，互相緊扣，而不能獨立生存。
被僧帽水母刺中会極度疼痛，与蜜蜂相比有過之而無不及。
.jpg)
カツオノエボシ（鰹の烏帽子、学名：Physalia physalis、英名：Portuguese Man O' War）は、クダクラゲ目カツオノエボシ科 Physaliidae に属する刺胞動物。猛毒をもち電気クラゲの別名があり、刺されると強烈に痛む。刺されたヒトの死亡例もある。
ヒドロ虫の仲間に属し、英語で Jellyfish （ジェリーフィッシュ）と呼ばれるミズクラゲやエチゼンクラゲなどのいわゆるクラゲとは異なる。1個体に見えるのは、実は多くのヒドロ虫が集まって形成された群体である。
太平洋、大西洋、インド洋に広く分布している。日本では本州の太平洋沿岸でよく見られる。カツオが到来する時期に海流に乗ってきて、浮き袋の見た目が烏帽子に似ていることから三浦半島や伊豆半島でカツオノエボシと呼ばれるようになった。
英名の Portuguese Man O' War は「ポルトガルの軍艦」の意。海上に出ている部分が、帆を張ったポルトガルのキャラベル船に似ていることから名前が付けられた。また、その毒性の強さから Floating Terror とも呼ばれる。
外見の特徴として大きさ約10cmほどの透き通った藍色の浮き袋をもつ。中には気体（主に二酸化炭素）が詰まっており、これで海面に浮かぶ。浮き袋は常に膨らんでいるわけではなく、必要に応じてしぼみ、一時的に沈降することもある。また浮き袋には三角形の帆があり、風を受けて移動することができる。カツオノエボシ自身には遊泳力はほとんどない。
浮き袋から海面下に伸びる触手は平均10cm程度、長いもので約50cmにも達する。触手が何らかの刺激を受けると、表面に並んでいる刺細胞から刺胞が発射される。刺胞には毒が含まれ、獲物の小魚や甲殻類を殺して食べる。また敵から身を守る防御の役割もある。なお、エボシダイはカツオノエボシの毒に対する耐性を持つ時期があり、その間はカツオノエボシの触手を住処として共生することがある。
クダクラゲに共通の特徴であるが、カツオノエボシ1個体に見えるものはヒドロ虫が多数集まって群体を形成したものである。1つ1つのヒドロ虫は個虫などと呼ばれ、触手になるもの、ポリプになるもの、刺胞嚢になるものなどそれぞれに役割がある。個虫は互いに融合して体壁は一続きになり、内部は栄養や老廃物などを運搬する空洞ができる。
人にとって非常に危険な生物である。触手に強力な毒をもち、刺されると強烈な電撃を受けたかのような激痛がある。患部は炎症を起こして腫れ上がり、痛みは長時間続く。二度目に刺されるとアナフィラキシー（アレルギー反応の一種）を起こし、ショック死する危険がある。
カツオノエボシの触手に触れると、表面にある細胞から刺胞という微小な毒針が発射される。これに含まれる毒が炎症や痛みを引き起こすのである。
カツオノエボシは普段沖合を漂っているが、風によって海岸近くまで吹き寄せられてくることがあり、このとき被害が起きやすい。体は透明で青みがかっているため海の色に溶け込み、遠くから見つけるのは困難である。海面下に垂れ下がっている触手も見分けにくい。
刺されたことによってパニックに陥り溺れることがあるので、まずは落ち着いて岸に戻ることが先決である。その後は体に絡み付いている触手を取り除く。このとき素手で取り除こうとすると二次的に刺されることになるので、海水で洗い流すか、ごく厚手の手袋など手を保護できるものを使う。
なお、台風が太平洋岸にやってくると大洋海面に生活する様々な動物が吹き寄せられ、カツオノエボシも多数打ち上げられることがある。乾燥した本種はきれいな青いプラスチックケースのようになるが、これにさわるのも注意を要する。湿気を吸うとちゃんと刺胞が発射され、生きたものほどではないものの、それなりの痛みを感じる。
応急処置は患部を45°C 程度の湯に浸すか、氷で冷やすかの二通りがある。またアンドンクラゲやアカクラゲなどとは異なる仲間なので、同じ処置が効かない、もしくは逆効果になる場合があり注意が必要である。
この項目は、動物に関連した書きかけの項目です。この項目を加筆・訂正などしてくださる協力者を求めています（Portal:生き物と自然／プロジェクト:生物）。 カツオノエボシ（鰹の烏帽子、学名：Physalia physalis、英名：Portuguese Man O' War）は、クダクラゲ目カツオノエボシ科 Physaliidae に属する刺胞動物。猛毒をもち電気クラゲの別名があり、刺されると強烈に痛む。刺されたヒトの死亡例もある。
ヒドロ虫の仲間に属し、英語で Jellyfish （ジェリーフィッシュ）と呼ばれるミズクラゲやエチゼンクラゲなどのいわゆるクラゲとは異なる。1個体に見えるのは、実は多くのヒドロ虫が集まって形成された群体である。
작은부레관해파리(—管—, 학명: Physalia physalis), 또는 고깔해파리는 피살리아속에 속하는 종으로, 보통 일컫는 해파리들과는 분류상 거리가 멀다. 몸이 마치 포르투갈식 범선과 비슷하게 생겼기 때문에 영어에서는 폴투기즈 맨오워(영어: Portuguese man o' war)라고 칭한다.[3][4] 작은부레관해파리가 속한 피살리아과는 이 종과 태평양작은부레관해파리(학명: Physalia utriculus) 1속 2종으로만 이루어진 과이다.[5] 여러 바다에 널리 분포하며 길이는 갓의 길이가 10cm, 높이가 5cm정도로 매우 작다. 사람과 어류를 크게 해칠 수 있는 독성을 가지고 있다.[6] 해파리와 같은 다세포생물이 아니라 군체 생물로, 군체에서 서로 다른 역할을 분담하는 폴립 또는 개충(個蟲, Zooid)이라 불리는 생물 단위로 이루어진 동물이다.[7] 작은부레관해파리를 이루는 개충들은 서로 밀접하게 연결되어 있으며, 따로따로 살아갈 수는 없어 서로 의존적인 관계를 형성하고 군체 내에서 협력하여 다세포생물 개체와 같은 생명 활동을 가능하게 한다.
작은부레관해파리(—管—, 학명: Physalia physalis), 또는 고깔해파리는 피살리아속에 속하는 종으로, 보통 일컫는 해파리들과는 분류상 거리가 멀다. 몸이 마치 포르투갈식 범선과 비슷하게 생겼기 때문에 영어에서는 폴투기즈 맨오워(영어: Portuguese man o' war)라고 칭한다. 작은부레관해파리가 속한 피살리아과는 이 종과 태평양작은부레관해파리(학명: Physalia utriculus) 1속 2종으로만 이루어진 과이다. 여러 바다에 널리 분포하며 길이는 갓의 길이가 10cm, 높이가 5cm정도로 매우 작다. 사람과 어류를 크게 해칠 수 있는 독성을 가지고 있다. 해파리와 같은 다세포생물이 아니라 군체 생물로, 군체에서 서로 다른 역할을 분담하는 폴립 또는 개충(個蟲, Zooid)이라 불리는 생물 단위로 이루어진 동물이다. 작은부레관해파리를 이루는 개충들은 서로 밀접하게 연결되어 있으며, 따로따로 살아갈 수는 없어 서로 의존적인 관계를 형성하고 군체 내에서 협력하여 다세포생물 개체와 같은 생명 활동을 가능하게 한다.
